<< Главная страница

ЗАВИДЮЩИЙ БРАТ



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Казка з народного поля Сердиться Марець, вiтрами бурхає, Аж голi дерева стогнуть та гнуться; Землю нещасну вдень дощиком мочить, А на нiч морозом лютим стискає. Хмари збирає з всiх закуткiв неба, Що нiкуди сонцю й глянуть на землю... Ринуть веснянiï води рiкою, Дороги та греблi щиро руйнують, Мокрая ж хвища на полi й у лiсi Билинку зелену снiгом вкриває... Сердиться Марець... вiщує десь серце, Що скоро настане з свiтом розлука, Й Квiтню квiтчастому, меншому брату, Йому доведеться землю оддати... Заздрiсть гадюкою в серце вповзає, I вiн замишляє дiло недобре; Квiтня квiтчастого, меншого брата, Згубити вiн хоче з свiту безвинно; Дума покликать до себе у гостi, Втопити, зрадивши брата у рiчцi. Здумав — i радiсно стало лихому, Неначе вiн добрее дiло готує. Зараз всi хмари роздмухав по небi, А сам Поклонився сонцю ясному: Просить вiн в сонечка помочi з неба — Буйнесенькi стануть теж у пригодi — Землю сушити, травицею вкрити, Первоцвiтом, рястом гаï замаïти. Тiльки що глянуло сонце на землю, Вже й стежка бiленька в'ється болотом; Пташка щебече в повiтрi прозорiм, Травиця зелена з снiгу вилазить. Бачить, що сонечко щиро працює. Пташок посилає Марець лукавий — Тих, що то з вiрою просто летiли, — В гостину до себе брата прохати. Квiтень, почувши запросини Марця: — Поïду, — зрадiвши, каже, — до брата! — Й очi веселi вiд щастя засяли, Бо дуже бажав вiн з братом зустрiтись. Зараз почав вiн збиратись в дорогу: Лаштує чумацьку мажу; на нашу Рясту, фiалок готує для коней, А сам надягає шати зеленi. — Гов! А куди се ти, братику, ïдеш? — Хтось крикнув iззаду голосом дiтським. Квiтень жахнувся та, скинувши оком, Молодшого брата — Мая — побачив. Май був хлопчина, на диво, вродливий; Як небо, очицi синi-блакитнi, Шати на ньому iз квiтiв польових, Аж пахощi гарнi вiють вiд нього; В пишнiй коронi росинки перлистi Так грають на сонцi, мов самоцвiти; Скаже вiн слово — то так i здається, Що то соловейко в лузi спiває. Квiтень вiтається з Маєм та й каже: — До Марця у гостi, братику, ïду! — Май же вiдразу чогось засмутився, Аж чорна хмара чоло покрила. — Знаєш що, — каже, — друже єдиний! Скажу тобi нишком дивнiï речi: Матiнка наша, Весна запашная, Було, чи головку миє та чеше Сину — дитинi найменшiй, коханiй, Чи, спатоньки вклавши в постiль тепленьку Палко цiлує — заплаче гiркими Й крiзь сльози до мене так промовляє: Трьох породила вас мати нещасна! Ох, трьох соколiв — на горе одного: Марець — найстарший — недобра дитина: Вiн матiр нехтує, в серцi плекає Злiсть проти брата молодшого — Квiтня. Боюсь я, дитино, лиха якого: Сам здоров знаєш, що в Марця потуга, Бо вiтром й водою вiн володiє! Раю я, братику, будь обережним! Як вiзьмеш на вiз ще човен та сани, Щоб безпечнiше було у дорозi, Тодi рушай смiло в гостi до Марця!..— Слухає Квiтень розумноï ради Й на мажу складає човен та сани... Щиро обнялись брати на прощання... От рушили конi — й Квiтень поïхав. Разно бiжать коненята ситенькi; Дорога суха, аж курява в'ється, Збоку зеленi ниви простяглися, Неначе оксамит, сяють на сонцi. Небо безхмарне високо синiє, А долi первоцвiт лiсом подався; Пташка щебече в повiтрi веснянiм... Ох, Боже, як любо весну стрiчати!.. Радiсно в Квiтня трiпоче серденько, З грудей же могутнiх пiсня iллється; Полем лунає, лiсами, лугами. До неба сягають згуки чудовi... Довго вже ïде так мiсяць щасливий. Як от хтозна-звiдки хмари узялись: Небо вдягнули у чорнiï шати, На землю спустились дощиком й снiгом. Холод повiяв, вiтри заскиглили, Як часом холоднi звiрi у нетрях; Темрява, хвища, щось падає мокре, Пристали в болотi конi ступати. Що се?., шумить щось в долинi так грiзно?.. Ось ближче... ще ближче... клекiт вже чути... Видко, як котяться хвилi скаженi, — То рiчка у повiдь берег поняла. Бачить сполоханий Квiтень, що лихо, — Спускає вiн хутко човен на воду, Сани з собою бере й коненята, В руках його дужих весла аж гнуться... Хвилями рiчка на човен аж скаче — Вiдскакують з плюском хвилi вiд човна; Криги здоровi пливуть звiдусюди, А вiтер iз снiгом в очi шмагає... Бореться Квiтень веслом з бистриною, Мiж кригами в'ється вужем, сказав би; Сили останнi своï добуває Й з розгону наскочив човном на берег... — Годi! — сказав вiн, втираючи чуба... Аж гульк — коли степ весь снiгом бiлiє! Вдарився Квiтень руками об поли, Та нiчого дiять — гiрш вже не буде. Конi впрягає у сани i ïде. В глибоких заметах брьохають конi, Хуга замiтає снiгом дорогу, Мов пекло у полi — свiта не видко! На нiч мороз як потисне страшенний: Понiвечив, лютий, ряст та фiалки, Тi, що то Квiтень взяв коням на пашу, Й самого крiзь шати Квiтня доймає... Змерз подорожнiй, аж труситься, бiдний, Мороз витискує душу iз тiла; К свiту ж немов потеплiшало трохи... Минається снiг вже, всюди болото. От, як зайнявся край неба на сходi Й червоними стали хмари з краєчку, — Марець прокинувсь й пiшов оглядати Своє королiвство — землю нещасну. Став край дороги, на палицю сперся, Сердитi в простору вирячив очi; Пика — червона вiд вiтру чи злостi — Засiяна густо вся ластовинням. Свита на ньому пошарпана, в дiрах, Забовтана теж по пояс в грязюцi; Замiсть корони — копиця волосся, Та й те у безладдi вiтер розкидав. — Пробi! рятуйте! ох, Квiтень вже ïде! — Враз крикнув з нестями Марець; а далi Як заскрегоче вiд гнiву зубами, Аж вiтер бурхливий зразу ущухнув. Хмари вiд ляку розбiглися з неба, I сонце братiв двох зустрiч осяло. Слухає Марець пригодоньки Квiтня, Як Май йому раяв ïхать в гостину. Слухає пильно, а далi як скрикне: — Чекай же ти, Маю, вороже клятий! Я ж тобi, братику Маю, придбаю! Не раз i не два ще Марця згадаєш! — Скрикнув так грiзно i, парою знявшись, Полинув в оселю чорноï хмари, Квiтню квiтчастому, меншому брату, Своє королiвство — землю — лишивши... Й досi ще Марець лютує на брата: Залiзе уранцi нишком в садочок, Квiти та зiлля морозом потопче, Аж довго Май бiдний плаче росою... * М а р є ц ь — березень.
ЗАВИДЮЩИЙ БРАТ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация