<< Главная страница

Сон



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Щодня було те саме. Ноги, немов непотрiбнi, самi знали звиклi дороги, i очi, теж наче зайвi, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними i безслiдно зникали маломiстечковi доми i все тi ж самi люди, наче потертi меблi у хатi, мiж якими роками можна ходити, не помiчаючи навiть. Бульвар серед мiста з рядом голих тополь, що бiлiли на осiнньому небi, як хребти риб, алея, по якiй щодня ходив вiн, так добре знайома кожним вибоєм або рiжком цеглини, на якому не раз спiткнувся. I та фiгура, що йшла назустрiч, — чиновник iз казначейства. Похитала чорним пальтом, аащiбнутим глухо од голови до нiг, мигнула розчосом фарбованих бакiв i лiниво пiдняла над безбарвним обличям бриля. Перш розмовляла при стрiчi, а тепер перестала. Та й нащо? Антiн наперед знав, що мiг би почута. Матовий голос клекотiв би в защiбнутих грудях та пропускав крiзь густо фарбованi баки iсторiю клубового шлема або об'яви катарального стану кишок. Фiгура давно за плечима, а Антiн помiчає, що вiз так само розхитує тулуб, як i чиновник, iз казначейства. Тепер знов пусто в алеï. Деревця, недавно посадженi, були поламанi вщерть i простягали до неба своï цурпалки, твердi, колючi, обдертi, з клаптями шкури — кори. З лавок, де хтось насипав купами. землю, текли па стежку бруднi патьоки. Мiж деревами, в наметах рудого листу, щось пахло непевно, осiннє небо нудьгувало понад бульваром, i все те — сiре, слизьке, убоге — ворони вкрили сiткою крил, засiяли грубим, скрипучим криком. Антiн дiйшов до краю бульвару i повернувся назад. Перед очима знов встала пустка, якою тiльки пройшов. I тут вiн помiтив, що уперто рiшає настирне питання i не може рiшити: що значить, сон, який приснився сьогоднi жiнцi?.. Жiнка спустила з постелi ноги, голi i бiлi, наче застигле сало, i смачно, трохи хрипло зi сну, оповiдала, що ïй снилось, нiби вона доïть корову. Одтяга дiйки, а що сикне в дiйницю, то насподi не молоко, а чиста вода. Що воно значить? Чиста вода... Вiн не знав вранцi, не думав про се удень, а тепер ось рiшав се непотрiбне, зайве питання уперто, завзято, наче хоче смолу од пiдошви оддерти. Що значить чиста вода? Се питання держить його серед дерев бульвару, бiлих на сiрому небi, як ряд кiсток з риби, в брудному коритi алеï. I здається, що коли б вiн вирвався звiдти, воно, може б, лишилось позаду нього, засипане криком ворон... Антiн покидав бульвар i виходить на мiську площу, де в самому центрi — калюжа. Йому не треба дивитись на мiсто. Вiн може глянуть в калюжу i побачити город: важкий бiлий собор в шапцi зеленоï банi, цегляний будинок управи i жовтi стiни суду. Все се змiстилось в однiй калюжi. На тротуарi теля. Три фiгури, що мають наче одно обличчя, в синiх штанах пiд студента, заганяють в калюжу теля. Теля не хоче, пiдiйма хвiст, лупить наляканi очi, а коли ïм нарештi вдається i чотири тоненькi нiжки розбивають на бризки собор, управу i суд та грузнуть в болотi, дурний ображаючий смiх наче твердне у сiрiй мряцi i важко спадає в стоячi води калюжi. Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу. Антiн не чекав. Щось каламутне осiдало на серцi. Воно починалося вдома, а кiнчалося тут, в безбарвнiй мiськiй нудотi, як довгий iржавий ланцюг. Вдома був спокiй, день бiг за днем. Як в калюжi весь город, так в окремому днi вiн бачив цiле своє життя. Вранцi, ще лежачи в лiжку, вiн слухав жiнчинi сни, прозаïчнi, скучнi, як дiйснiсть, пив чай нашвидку за столом, заслiдженим кришками, денцями мокрих склянок та посудою, що лишилась пiсля вечерi, i бiг в школу на службу. Потому обiдав, все в тiй самiй годинi, з вiчно захопленим: А в нас сьогоднi зелений борщ! — i чув нарiкання на куховарку. По обiдi жiнка дрiмала, а вiн йшов в город в надiï чогось нового, що кожний раз заводила марно, i знову нiс на вечiрнiй вогник додому ту ж саму зануду, з якою виходив. Вечорами збирались часом до жiнки сусiдки i грали невинно в карти, для апетиту бiльше. Вiн в карти не грав i йшов до себе, чужий тому всьому, курив i в клубах диму писав щось, чого нiколи не повинно побачить стороннє око, тiльки для себе, аби задовольнити потребу. Часом траплялось нове щось — привозили дрова, i треба було приймати, або заслабла дитина. Але все мало кiнець — i життя знов плило спокiйно в старiм коритi... Антiн безцiльно блукав по тихих, малолюдних вулицях мiста. Липка i темна муть все осiдала на серце, але з-пiд неï уперто, як се часто траплялось, щось добувалось та проростало. Молоде щось, свiже, не затоптане ще, жадоба нового, якоïсь краси. По дорозi стрiчались дiвчата, провiнцiальнi кози, з блиском вогкого ока, з свiжим овалом обличчя, еластичними рухами тiла. Щось лишалось од них в повiтрi, як пiсля весняного грому, будило i освiжало. Хотiлось щось пережити, сильне i гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспiвать недоспiвану пiсню, що лежала у грудях, згорнувши крила. Вiн знайшов би новi слова, не тi, що листям осiннiм шелестiли попiд ногами, а повнi, багатi й дзвiнкi. Але в осiннiй мряцi усе зникало, i вiн йшов далi попiд мокрi паркани, за якими скучно дрiмали голi галузки. Смеркалось. Антiн в'яло минав квартал за кварталом. Дивився, як поволi дерева пiрнали в сизий туман та рисувались на небi, як темнi жилки на перламутрi. В переривах кварталiв — молочна мла, за якою чулось далеке i безконечне. З неба сiяв дрiбненький дощик i нiжним холодком осiдав йому на обличчя. Свiтили вже свiтло. Тротуари блищали, ловлячи в себе вечiрнi тiнi дерев. Капало з стрiх. Все частiше краплi стiкали з дахiв, з ринв, з стiн. Вони грали, спiвали, дзвенiли, мiняли темп, силу i голос. Незабаром вулиця обернулась в симфонiю крапель. Непомiтно випливали з туману лiхтарники, розносячи свiтло. Тихими вулицями в вечiрнiй мряцi по всiх усюдах розтеклися з легким гойданням червонi вогнi. Чорнiли тiльки в лiхтарника ноги, а над ними гойдався вогник. Оживлялась музика крапель, сумних i веселих, лiнивих i жвавих, глухих та дзвiнких. Вдалинi м'яко блимнули вiкна, i чиясь невидима рука тихо зводила половинки вiконниць, наче очi до сну стуляли повiки. Потреба краси, що жила в душi Антона, викликала у нього потребу скрiзь шукати ïï, але дiйснiсть давала мало. Правда, колись вiн бачив далекi краï, де сонце i море навперейми намагались розгорнуть перед ним всi своï дива, але то було давно, i буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у снi тiльки, оживали ста мить, викликаючи потiм пекучу тривогу. Вiн любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночi, невiдомому, чорному. Якi пригоди там стрiнеш, що там побачиш, переживеш, поки темнi хвилi ночi не викинуть тебе на яснi береги дня?.. Час був вертатись додому. Антiн уже бачив картину, яку застане: усi кiмнати спочивають у пiтьмi, тiльки в столовiй ясно. Кипить самовар, дiти п'ють чай з молоком, а жiнка плете щось гачечком. На нього вiйнуло, як з гнилого болота улiтку, тим знайомим теплом ïдальнi, молока з чаєм, розпареним жiнчиним тiлом й котом, що вiчно валявсь на канапi. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жiнцi i дратував Антона. I справдi вiн все те побачив... — Добре, що ти вже прийшов... Марта стрiла його спокiйно i дiловито, ïй було душно од вiчних турбот. Вона розпустила легеньку блузу, що позволяла бачить широку шию та голi руки. — Приходив тут скляр, пора вiкна склити, а я не знаю... Вона налляла Антоновi чаю i присувала булку. Ах! Скiльки було турбот! Дiжку конче треба купити на огiрки... А може, краще замовить... Вона хотiла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате надовше стане. Вiн обговорював з нею докладно, що нову дiжку треба вимочить добре, щоб огiрки не пахли, що капусти сей рiк треба наквасить менше, бо щось не ïсться, що в теплi ковдри добре б додати вати... Марта розчервонiлась, розiмлiла уся i пашiла теплом через одкритий комiр та широкi рукави. Вона пiшла за ним навiть в його кiмнату, i коли вiн нагинався та збирав iз стiльцiв ïï спiдницi, що ще ховали в собi повнi жiнчинi форми i тепло тiла, вона механiчно кидала вiчне ах, вибачай та спокiйно приймала з рук чоловiка одежу. Вона ще не скiнчила, ïй хотiлось порадитись добре про матерiал i фасони дитячих курток, про запас бурякiв, про тисячi всяких дрiбниць в хазяйствi. Вiн неуважно слухав, дивлячися, як м'яко драглiло за кожним словом пiдборiддя у жiнки, i думав: Чи сподiвалися ми, що за дванадцять лiт по шлюбi не знайдемо iнших тем до розмови, що мiж нас будуть падать слова, наче грузи руïни на зелену траву? Навкруги було тих, лампа рiвно горiла, i в молочному свiтлi плавав дим папiроски. А жiнка все говорила, бiльше для себе, анiж для нього, бо була певна, що чоловiк непорадний i непрактичний, що вiн мало навiть до чого здатний. А врештi все було тихо й спокiйно, як завжди. Мертвий спокiй калюжi не могла скаламутить сильнiша хвиля, i се так дратувало Антона, що йому хтiлося крикнуть, чимсь пожбурнути або вибити шибку, щоб з трiском i дзвоном впустити в хату свiже повiтря. Одного ранку Антiн прокинувсь якийсь iнакший, весь заслуханий в собi. В той день вiн не мiг би сказати, чи оповiдала жiнка свiй сон, чи бiлiли, як завжди, ïï литки, поки нога лiниво шукала капцiв; все се не дiйшло нинi до нього. В рухах, в його ходi було молоде щось, тривожне й нове. Не допив чаю, смоктав папiроску, давно погаслу, i дививсь оком на все невидющим. Неспокiйно бiгав по хатi. До обiду спiзнився, але ввiйшов кроком легким i бистрим, з молодою лiнiєю плечей, i був як неприсутнiй. Марта помiтила змiну. — Ти сьогоднi якийсь чудний. Вигляд Антона занепокоïв Марту. — Що сталось? Вона мусила повторити своє питання, але вiн сквапно закрився словомнiчого!, якому трудно було поняти вiри. Зелений борщ не зробив на нього враження, вiн мало ïв i на питання давав не до речi вiдповiдь. — Що ти говориш? Де ти? Прокинься... Тодi вiн зробив над собою зусилля, старався бути занадто уважним, обдумував слово, перше нiж мав сказати, й порожнiм оком, зверненим вглиб, зраджував скрите, затаєне в собi. Цiкавiсть Марти зросла, коли Антiн, по прохiдцi, пройшов не в ïдальню, а просто до себе. Вона чула розмiренi кроки, що одбивалиеь наче такт думки, часте чиркання сiрника об коробку, а зачиненi дверi вабили бiльше, нiж вiльний вхiд. Нарештi вона одхилила дверi в його кiмнату. — Можна до тебе? Вiн кивнув головою. — Що з тобою, Антоне? Антiн, очевидно, вагався. Йому не хотiлось сказати i разом боляче хтiлось, щоб жiнка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю з переповнених грудей. — Нiчого. Але те слово, кинуте ïм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула, що ïй нетрудно його зламати. — Говори вже, що там таке? Антiн спинився, глянув на жiнку i по хвилинi вагання в його зiрвалось: — Я бачив сон. Марта легко зiтхнула. — Ах, тiльки сон! Вона була розчарована навiть. Однак вигiднiше розсiлась у крiслi i зробила гримасу ласоï кiтки, яка колись так була ïй до лиця. — Цiкавий сон? Ну, то розказуй. Вона любила сни. Але вiн зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозумiє? Для нього не було рiзницi мiж дiйснiстю i сном. Яка рiзниця, коли у снi так само бачиш, смiєшся, страждаєш, переживаєш? Хiба дiйснiсть не щезає так само безслiдно, як сон? Хiба життя не бистроплинний сон, а сон не життя? Антiн ходив по хатi i чув, як хлюпав в ньому i готове розлитись все пережите за нiч. Врештi спинився i таємничо сказав: — Я знов був там... в далекiм, теплiм краю... Жiнка зробила круглi й порожнi очi, а вiн мусив ïй нагадати про край, що колись промайнув, як казка, в його життi. — Розумiєш, я стояв ранком на островi серед моря. Високому, прекрасному, гордому. За морем, у синiм туманi, потопала стара земля. Менi здавалось, що в молодiй гордостi острiв одiрвавсь од землi i поплив в свiт творити самостiйне життя, власну красу. Море було таке гладеньке i синє, наче туго натягнений екран, на якому показували небо. Скiльки було блакитi! Цiле море у небi i цiле небо у морi. Од блакитних просторiв на душi в мене було блакитно, тепло, просторо. Я був наче п'яний од духу дикого полину, що залляв скелi i напоïв повiтря своïм диханням. Срiбна сивина його нiжно свiтилась, немов вдень, навiть осяяна мiсячним свiтлом. Вiн навис над урвищем скель i тряс бородою над самим морем, неначе фавн дико скуйовдженою вовною. Тихим морем послались бiластi дороги. Я дивився i думав:Для кого вони? Хто ними поïде? Вони списали синє полотно моря, як давнi iєроглiфи, а хто прочитає те таємне письмо? Я весь був як пiсня, як акорд суму, що злився з пiснею моря, сонця i скель. Раптом ззаду я почув голос, чистий i гармонiйний, наче родився з тепла блакитi: — Не могли б ви сказати, що значить те дивне письмо? Я озирнувся. На скелях стояла жiнка з блiдим обличчям в золотiй рамi волосся. Вона простягла руку на море, а полин гаптував на ïï чорнiй одежi срiбнi малюнки. В другiй руцi палали маки. В обох нас ворушилось одно i те саме питання, i я одповiв: — То записи щастя. Вона подивилась на мене. — Можливо. Дихне легкий вiтрець i ранiше зiтре записи щастя, нiж встигнеш ïх прочитати. I понесла до мене вiнок золотого волосся, важке срiбло полинiв на одежi, маки i ще щось: очi — два озерця морськоï води. — Ого! — засмiялася Марта. — Не заважай. Ми сiли, як давнi знайомi, на теплу кам'яну лавку. Я не дивився на неï, а бачив, як в легкiм диханнi повiтря тремтiли над чолом тонкi волосинки у неï, немов язички вогнянi, а в озерi ока переливалась тепла блакить. Мовчки дивились на море. Тепер на море налiтали бiлi вiтрила, як рiй метелiв. Бог знає звiдки з'являвся на морi човен, перебирав лапками весел, наче мурашка по скатертинi, i враз розцвiтався бiлим вiтрилом, як з пуп'янка квiтка. Лягав боком i тремтiв на блакитному полi. В лице нам тепло дихнуло повiтря. Раз, другий. То вiтер будився, i дороги поволi щезали. Пiд берегами море починало горiти. — Вам не здається, — обiзвалась сусiдка, — що тепер море як синiй птах щастя: занурило голову в блакитний туман i розпустило павиний хвiст пiд самi скелi, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Ось подивiться! Ми нахилили нашi обличчя над урвищем вниз, i коли очi нашi добiгли, минаючи хаос поламаних скель та диких рослин, до берега моря, ми уздрiли, як воно трiпалось тихо в сiтцi яскравих блiкiв, наче зловлене в невiд з синiх, зелених i рожевих мотузок, а крiзь ту сiтку на нас дивилась мозаïка дна: фiолетовi плями густих водоростей, блакитнi очi пiдводних пiскiв, стара бронза i темно-синя емаль, що зливались в один вогняний сплав. — А ви не помiчаєте, — обiзвався я, глянувши в море та показавши ïй рухом руки на бiлi вiлли, залитi сонцем, — вам не помiтно, що ми пливемо? Острiв, як спрут, занурив у море шершавi лаби, приссався до нього, наче хоче спинитись. Але не може. Пливе. Вiчно пливе, куди — не знав, в теплi i сонцi, у блакитнiм туманi. Розтулив пащу широким отвором пiвкола i вишкiряє здоровi зуби, наче смiється рядами бiлих докiв. Антiн потер чоло i говорив тихiше: — Не знаю, чи ми розмовляли наголос, чи мовчки, але ми плили в широкiм просторi рядом, плече з плечем, i вся маса морського повiтря, весь запах солi, полинiв, сонця — проходив крiзь нас. Ми були чистi, мiцнi, як корабельнi канати, i, певно, свiтились. — До моря! На берег! Швидше! Вона скрикнула так, наче мала владу надi мною, i плеснула в долонi, аж червонi платочки дикого маку облетiли ïй на спiдницю. Один холодком доторкнувся моєï руки. Ми спускалися вниз. Тепер скелi росли перед нами, теплi, навiть гарячi, так наче в ïх кам'яних жилах текла жива кров. Серед мозаïки зморщок й заломiв сяло часом золото дроку, блищав срiбний полин або п'ялися мирти в своïм весiльнiм убраннi. То знову з-пiд нiг стрiмко здiймала скеля мiцнi i голi груди, на якiй око скучно спочивало од фарб. Зате як радiсно було, коли ми там одкривали милу блакитну квiтку, що прилiпилась до скелi, наче сiла на хвилину спочити. Чим вона жила? Певно, пила щоранку блакитнi тумани моря. Я не знав, як ïï звати, — i вiд того вона двiчi менi милiша. — Правда, вона виглядає, як гнiздо аметистiв на сiрiй скелi? Правда, вона виглядала, як гнiздо аметистiв. З правого боку збiгала вниз з нами течiйка кривавих макiв, а злiва, на кожнiм закрутi стежки, осмiхалося море. Далекi скелi, всi у заломах, м'яко убрались в зелень i виглядали, наче старий, потертий мiсцями оксамит. Ставало душнiше. Горiли скелi, дорога, пил пiд ногами, палали повiтря i море. Ми теж пашiли жаром. Ящiрки раз у раз перетинали нашу дорогу. Розпеченi скелi двигтiли, здавалось, од ïх безупинних хвилястих рухiв. Мигне тiльки рябенька спинка або гострий шпичастий хвостик — i зникне. I знову звiдкись вона з'являлась, приплющена жаром, на кривих нiжках. Спинилась, пiдняла гадючу головку i сторожко водить круглим, пiдкресленим оком. Видко, як пiд тоненькою шкуркою збоку калатає серце. Але тiльки тiнь впала або шеберхнуло щось — вже вона зникла у непомiтнiй шпарцi, наче влiзла просто у камiнь. Не знаю, хто з нас назвав ящiрку душею камiння, живчиком, що вiчно б'ється в важкiй i нерухомiй масi. Нарештi дихнуло море. I ми дихнули. Здається, починався сироко. — Берег! — легко зiтхнула моя сусiдка, побачивши сiрi пiски. I коли вона бiгла до нього, я любувався, як на тлi моря свiтився нiмб золотого волосся. Море несло на собi хвилю i, докотивши, коротким навиклим рухом скидало ïï на берег, неначе карти здавало. На Piccola Marina саме купались. Ми проминули той сонячний смiх, виплески тiла, зелений фосфор його в водi i примостились в безлюднiм куточку. Море слiпило. Воно все розцвiталось срiбними квiтками. I хоч вiк ïх був коротенький, усього мент, але в той самий мент замiсть зiв'ялоï квiтки розпускалася сотня нових. Блисне слiпуче, як срiбна зiрка, i згине. А на блакитi новi. Ми бачили звiдси острiв од моря аж до вершкiв. Хвилi бились i розбивались об стрiмкi скелi Монте-Соляро, об фаральони. Острiв шипiв, як розпечений камiнь, кинутий в воду, i круг нього кипiла вода. Ми мовчки сидiли, розпущенi наче в блакитi, i слухали моря. Врештi я поспитав: — Про що ви думали зараз? Вона обняла мене очима — а в них я побачив все море i цiле небо — i одповiла тихо: — Дивлюсь на пiвдень, на безконечне море. Сироко приносить до мене з Африки спеку i аромати Єгипту, а я мрiю про край бiлих пiскiв i чорних людей, про кактуси, пальми i пiрамiди. Котиться з Африки хвиля i, як далекий братерський привiт, цiлує скелi. I може, та хвиля, що мила ноги араба, набiгає тепер на моï ноги як символ єднання... — Як гарно! Се скрикнула Марта i перервала оповiдання. Антiн спинився, наче вперше побачивши жiнку. Вона була тут! Свiтло од лампи, здивованi жiнчинi очi, немов вони бачили щось незвичайне, розщiбнутий Ґудзик на ïï грудях, пасмо тютюнного диму поперек шафи з книжками i чорнi холоднi шибки, на яких дощ пальцями тарабанив своï нуднi мотиви... Антiн нетерпляче струснув плечима i тим рухом наче щось скинув iз себе. Забiгав по хатi i знов говорив: — Ну, ми розстались. Я не знав навiть — на час чи назавжди. Була обiдня пора. Коли я входив в столову свого готелю, перше гудiння гонга густо пливло над рядами бiлоснiжних столiв, в той час ще порожнiх. Я зайняв своє мiсце. Мiж стовпи колонади, яку повернуто було в ïдальню, перлося море, немов величезнi марини, вправленi в рами бiлих колон. На виднокрузi розпускалась вiтрилами яхта, як дерево цвiтом. Сонце лягло на Кастельоне, що дрiмав з правого боку, й закучерявило гору рядами маслин, оповило ïï кiлька раз в чорний турецький пояс. Виноград горiв мiж ними зеленим вогнем, як вставлене в пояс дорогоцiнне камiння. Ще нiкого не було в столовiй, але я бачив добре знайому, застиглу в оцi картину: чорний смокiнг у бiлих штанах мовчки i методично рiже криваве м'ясо, а бiля нього дама у бiлiм уся впiрнула мiж двi половинки червоного Бедекера. Гудуть голоси, дзвенить посуда, сиплеться смiх, булька вино, грав радiсно море, а чорний смокiнг в бiлих штанах, як машина, старанно рiже криваве м'ясо i бiла британка так само тоне в червонiй оправi книжки. Першi з'явились в столову нiмцi. Простукали каблуками подовж столiв. Дами й мужчини, рядком, як гуси. Зайняли окремий стiл i зараз забряжчали склянками. Вони обгородили стiл муром широких спин, облямували скатерть кодом здорових рум'янцiв, змiшали з дзвоном посуди свiй грубий смiх i свою мову. — Ja-ja... Ja-ja...11 — трiщало понад столом, а пiд столом стукали ноги, грубi литки у панчохах з грубоï вовни та в запорошених капцях, ïх дами, негарнi, у ластовиннi, здiймали костi плечей в погано пригнаних блузках i механiчно викидали iз себе, як тi ляльки, що ïм треба притиснути у вiдповiдному мiсцi: — Ach!.. Wunderschon!22 — Ja-ja... Ja-ja... — рубали мужчини. — Kolossa-al!..33 — спiвали дами, кладучи собi на тарiлку величезнi порцiï страви. За окремим столом похмуро обiдав руський i боязко позирав навкруги, як загнаний вовк. Тихо пересувались лакеï у чорних фраках, замкнувши в обличчях повагу, блищало срiбло посуди, п'явсь виноград по колонах, за нами шумiли пальми, а перед нами море. I ось раптом на тлi синього моря пропливає корона золотого волосся. Морськi очi встромленi в мене, i бiле обличчя привiтно кивав. Вона трохи спiзнилась... — Як! Знову вона? — скрикнула Марта. Однак ïй зараз стало досадно за вигук. — Вибачай, вибачай... я вже мовчу... Марта почервонiла. Непевний вогник блиснув ïй в оцi. Вона механiчно схопила шитво, нахилилась над ним i нервово затикала голкою. Але се не спинило Антона. Вiн був не тут. — Дивно, що ми говорили навiть тодi, коли мовчали... Що нашi думки згучали в одповiдь, як iншi струни, коли зачепиш одну. Що коли я дивився на хмари над морем, вона бачила зараз, як ïх тiнi купались в синiй водi. Або на хмаринку на скелi — я знав одповiдь:Се поцiлунок неба. А що дивнiше, коли так розмовляли, панувала велика тиша, немов крiм нас нiкого не було на свiтi. I тут я вперше побачив, що в неï червонi губи... Марта поклала шитво. Вона сидiла рiвна, наче виросла зразу, з очима, мiцно вставленими в оправу повiк. — Було б тобi одружитись з блондинкою... — Ти думаєш так? — неуважно кинув Антiн, випускаючи з легких новий клуб диму. Вiн вже не мiг спинитись. Оповiдав, як в спеку, коли скелi аж бiлiли од неï, а груди пили гаряче повiтря, мов лаву вулкана, вони блукали по безлюдних вулицях мiста, серед диких садiв маслин, сiрих, з зiгнутими колiнами, з жилавими руками-галузками, як раби, що каменiли на скривавленiй маком землi. Гаряче повiтря танцювало тарантелу по скелях, а в сiрих маслинах цикади грали на кастаньєтах. Iшли межи стiн, грубо зложених з сiрого каменю, вишитих блiдими перами папоротi. Над нею стирчала друга стiна, з опунцiй, де круглi листя так само грубо складались один над другим, як i камiння. Се було щось дике, отi опунцiï, незрозумiле, безладне, налякана юрма колючого листя. Вони лiзли однi на других — сi краби рослинного царства, — i ïжились на них колючки, наче волосся од смертельного жаху. Кричав десь осел. Крик ослюка бився помiж опунцiй, такий же колючий, як i вони... Часом спинялись, щоб дати дорогу жiнкам, якi пiдiймались з водою по сходах. В казанах, наче прикипiлих до голови, важко гойдала своє тiло вода та хлюпала в побiленiй чашi. Вони пропускали повз себе ряд нерухомих, застиглих облич, жили на шиï — як дротянi; короткий вiддих — як вiддих собаки на ловах, i ноги, спеченi на суху фiгу, що липнули чiпко до кам'яних схiдцiв. I знов йшли далi по камiнцях, що розсипались з-пiд пiдошов, серед килимiв дроку, золотого i запашного, над яким чорне рiжкове дерево пускало зеленi сльози стручкiв. Раптом ставали, ослiпленi морем. Воно виринало несподiвано, зразу, i зворушало душу своïм радiсним свiтлом, синьою млою, серед якоï плавав на морi Везувiй, наче велика блакитна медуза. А далi знов був сивий полин, акулинi пащi агав, камiнь i дрок, мов дротяна щiтка, якою чесалось сонце, полишивши на нiй пасма свого золотого волосся. Антiн бачив перед очима те, про що говорив. Красою слова, блиском уяви вiн опушив Марту, скорив, водив за собою. Вона йшла з ними покiрна, непотрiбна, та третя, як тiнь, i дивувалась силi, яка не давала ïй змоги опертись. Як в чарiвному снi, вона ходила за ними по вузеньких провулках з застоялим теплом, що порiзали скрiзь садки винограду й цитрин, то бiлi на сонцi, то сiрi у холодках. Здавалось, з гiр потекла колись бистра вода i лишила по собi висхлi кам'янi ложа, на днi яких безгучно блискав хвилястий рух ящiрки, сiроï, немов душа камiння. А ось перешкода. Од стiни до стiни заповнила вуличку в'язка колючого сiна на головi жiнки. Мигнуло на мить пiдборiддя, кiнчик рiвного носа або вогонь чорного ока — i знову так само пусто i мертво в ложi вмерлоï рiчки. Тиха поступ селянки пропала у спертiм теплi — i тiльки знову безгучно мелькає, немов гадючка, гострий хвiст ящiрки по мозаïцi стiн. А з-за мурiв огорожi дихав виноград холодками i висять жовтi великi цитрини, наче жiночi з ципками груди... — Ми входили в гори, помiж дикi уламки скель, в закаменiлу трагедiю велетнiв. Щось, певно, страшне колись сталось, коли земля була молодша i гарячiша. Одвiчна непорушнiсть двигтiла, скреготали кам'янi маси, ламався свiт — i скелi в гнiву одривали од матернього лона непокiрних дiтей. З того часу стоять одiрванi скелi з застиглим виразом надлюдського жаху, дивлячись все на громади порожнiм застиглим оком, кричачи вiчно широко одкритим ротом нiмим криком мертвоï маски... Ми злазили вище, на самi вершки. Ах, що там було! Там вiтер вiє в мiжгiр'ях, напоєний дроком i полинами, там молодiють кущi, як свiжi дiвчата, там сонце бродить помiж камiнням, мiняючи бистро сум тiней на радiсть блиску, там бачиш, як море грав вогнями i розмовляє десь в глибинi, а далi стелить шовковi поли своєï одежi до самого неба. Я сiдав на траву, вона лягала на теплий камiнь, сама гаряча, наче вбирала у себе все тепло скель, що служили ïй за пiдставу. I поки вiтер грав золотом ïï волосся, а я в ïï очах дивився на небо й на море разом, ся жiнка оповiдала своє життя. Вона була, здається, з Кавказу. Принаймнi я зрозумiв, що пiд час революцiï вона билась там з вiйськом. Залягала у горах, робила труднi переходи, невтомима, як найкращий юнак, байдужна до смертi. Вночi перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своïм набоï. Вона мала навiть рану од козака. Розщiбнула рукав i показала шрам, а я став перед ним на колiна i уклонився. Ми були самi серед сього простору, пiд чистим високим небом, i острiв плив з нами на морi, як хмара на синьому небi. Я був чистий i свiжий, ти розумiєш, я був молодий, не чув своïх лiт i свого тiла, того лепу брудного життя, я мiг би летiти... Ти розумiєш, що значить молодим бути i чистим? Ти не забула?.. Голос в Антона мiцнiшав, рiс, i вiн не помiтив, що вже кричить. Марта сидiла зiв'яла i винувата. Обняла руками колiна, схилила голову вниз, i лице потопало у неï в скорботних тiнях волосся. Йому нарештi упала в око жiнчина постать i знизила тон. Вiн став спокiйнiшим. Не був навiть певний, чи все те бачив у снi, про що говорив; чув тiльки потребу творити, жадiбно пити з джерела, що сам, як Мойсей, висiк iз скелi. Тихо, з очима, покритими мрiйним туманом, вiн говорив ïй про хiд вечорiв. Ще вершки скель бiлiли на сонцi, а вже тiнi од них малювали на морi фiолетовi сильветки44, шпичастi, як зубцi башти. Вечiрнє сонце скувало срiбну пiдставку для одиноких скель в морi, легких й прозорих, наче розтоплених в спецi. А коли вечiр накидав врештi на скелi фiолетовий або рожевий плащ, вони — Антiн i та жiнка — подавались на piazz'y55 дивитись на захiд сонця. Iскiя вже золотилась, як стиглий овоч. Мон-те-Мiкеле одяглася в червонi базальти, а Везувiй наче викинув в море двобарвний прапор: блакитний з рожевим. На золотому небi м'яко сiрiли перловим тоном Неаполь, Пуцолi, Прочiда i островки. Сонце спускалось все нижче. Iскiя чатувала на нього i чорнiла в золотому туманi, немов обличчя муринки пiд жовтим вуалем. Ось протяглася на землю востаннє кривава рука, i зарожевiли дерева цвiтом мигдалiв, а винограднi кущi грiзно пiдняли високi хвилi в зеленому морi. Криваний круг сонця уже черкався об гору. Тодi Iскiя скинула з себе серпанок i чорна, голодна ковтнула сонце, як вона звикла щодня се робити, та вiчна жерунка сонця! I був кiнець. Земля напнула буденну одежу, сади одцвiтали, а Iскiя у спокоï травила свою вечерю. Сiро i сумно ставало на островi по заходi сонця: всi фарби линяли, як в акварелi, що ïï пiдмочили. Здавалось, що тихий присмерк вишив злинялим шовком острiв на сталевому морi, що острiв простелився на морi, як старий гобелен. А коли тiнi поволi гусли, спокiйна затока надiвала на шию разок дорогого намиста — неаполiтанських вогнiв, i в тихi ночi тепло свiтились в сiрих мурах католицькi каплички... Вже було пiзно. Заспана куховарка втретє просунула голову в дверi i плаксиво жалiлась на холодну вечерю. Марта пiднялась, штучно спокiйна, холодна, байдужне кинувши на ходу: — Ходiм вечерять. Лампа в ïдальнi прикручена була. На холодних тарiлках неясно чорнiла печеня. Дiти вже спали. Вони вечеряли мовчки. Механiчно Марта присувала до чоловiка печеню i вибирала кращий шматок. Вiн ïв ïï швидко, хоч неохоче, наче пiдганяв його дощ, що хльоскав батогами в холоднi вiкна. Тихо було i в спальнi, коли облягались. Вiн щось спитав у неï, але так в'яло i непотрiбно, що коли вона навiть не одповiла, вiн не звернув уваги. Марта вдавала, що спить, а вiн гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно було, що не читає. Марта чула в серцi лiд. Отся людина, яку вважала найближчою в свiтi, сьогоднi одiйшла од неï далеко, i кiлька крокiв мiж ïх лiжками в спальнi розтяглися тепер в холоднi, безконечнi простори, ïй хотiлось подивитись на його обличчя, прочитать там нове, але ïй не вдавалось. Палiтурки закривали його лице, i пальцi, рожевi од свiчки, нервово перебирали сторiнки. Причаïвшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, вiн гляне на неï, заговорить, розтопить лiд. Але надаремне. Почула згодом, що шелестiння сторiнок затихло, рука розiгнулась i поклала книжку на постiль. Антiн заснув, не погасивши свiтла. Тодi вона встала i, затаïвши дух, пiдiйшла тихо до лiжка. Пiдняла книжку i поклала на столик. Хотiла загасить свiчку, але не гасила. Мало не гола, тiльки в сорочцi, що як на те сповзла з плечей, вона тремтiла, щоб його не збудити, щоб вiн не побачив ïï, i гостра цiкавiсть прикувала погляд ïï до сього чужого мужчини. Сон вже наклав на його лице строгi й глибокi тiнi. Може, вiн спить? I що вiн бачить у снi? Що говорить йому душа, вiльна од буденних клопотiв? Хiба вона знала! Почувала себе такою чужою, такою самотньою дуже, наче враз одкололась од свiту цiлого. Одвела очi од чоловiка i окинула зором все своє тiло, од грудей до пальцiв нiг.Хiба я стара? Але зараз подумала гiрко:Що тiло? Ïй хотiлося плакать. Неприкрита нога Антона вибивалась з-пiд ковдри. Марта обережно старалась ïï закутать.I тут я дбаю про тiло, — згiрдно осмiхнулась до себе i загасила свiчку. Але думки не давали спокою i в лiжку. Вiчна турбота про тiло! Щодня, роками, вона тiльки й дбала про його тiло: щоб мав що ïсти, щоб мав вигоди, доволi одежi, не застудився. Не жалiла для нього нi часу, нi працi. Се був ïï обов'язок, такий натуральний, що перестав бути навiть важким. Життя досi складалось тихо, спокiйно, в неï не було причини жалiтись. Вони не сварились, люди ïх поважали, у них не було навiть довгiв! Вона була горда, що чоловiк не грає в карти, i всiм хвалилась. Аж ось сьогоднi вiн сколотив усе, посiяв тривогу, встав перед нею незрозумiлим питанням, яке конче треба було рiшити. Досi Антiн здавався простим i зрозумiлим. Все було в нiм ясне, добре вiдоме, укладалося в рамки, а от... Марта чула жаль до Антона: вiн ïï обдурив. Затаïв скарб, цiнне щось, на що мала i вона право. Роками вони дiлились лиш тiлом, оддавали його один одному для грубих втiх, для радощiв пiклування, дрiбних турбот, нiмуючи духом. Може, в тiм була ïï вина? Може, в тiм було прокляття життя? Слова, якi чула сьогоднi, краса, яку здатна вiдчути тiльки багата душа, будили в Мартi давнє й знайоме.Ти розумiєш, що значить молодим бути i чистим? Ти не забула? Так, вона пам'ятає, хоч, може... хоч, може, мало i не забула. Коли вони брались — i ще в першi часи по шлюбi, у них були iншi слова, але життя ïх потроху стирало i розвiвало до того, що Антiн, котрий якимсь чудом зберiг ïх, здававсь тепер Мартi незрозумiлим i загадковим. Антiн ворушився на лiжку. Марта пiдiймала голову од подушки i прислухалась. Якась гостра цiкавiсть притягала ïï увагу до тоï людини, яка, ïй здавалось, навiть диха сьогоднi iнакше, нiж завжди. Нiч заважала бачить Антона, але се викликало тiльки яскравiшу уяву. Мартi здавалось, що вона все iще бачить, як вiн бiга по хатi з помолодiлим зразу обличчям. Вона хотiла, щоб швидше настав уже день, хоч невiдомий, але принадний тим невiдомим. Вранцi Антiн стрiв Марту тiльки на мить, коли виходив з дому. Щось було зачiпливе й гостро-лукаве в ïï сухiм, пiдкресленiм оцi, яким метнула на нього погляд. Але вiв зачiпки не пiдняв. День був насуплений, сiрки. Накрапав дощик. Лiниво, байдужно, без надiï спинитись. Коли в обiдню пору Антiн повертався додому, стрiв несподiвано Марту. Iшла назустрiч, затягнена в синiй новий костюм, що був ïй так до лиця. На перi капелюха тремтiли дрiбнi краплини. Вона була свiжа i легша сьогоднi. — Куди ти? — здивувався Антiн. — Треба було купити дещо в крамницях. Краска залляла ïï обличчя. В руках у неï нiчого не було. Видимо, вона вийшла тiльки для того, щоб його стрiти, бо повернула i пiшла разом. Спочатку мовчали, але потому вона обережно почала звертати його увагу, що од дощу все потекло. Текли тротуари, вулицi i доми, блискучi залiзнi дахи, мокрi конi i люди, текли фiакри, дерева i вiкна в крамницях. Наче дощ хотiв змити всi фарби й рисунки з землi. Не правда ж? Проти них бiгла бiлява панна пiд широким брилем. Ледве встигла проколивати повз них на резинових п'ятах, а вже Мартинi щоки залляв густий рум'янець. Вона обiзвалась наче до себе: — Терпiти не можу бiлявих. Йшли далi, то мовчки, то розмовляли, але Антiн кiлька разiв помiтив, що жiнка перейма його погляд, а потому пильно роздивляється на тих, на кого вiн глянув. Обiд був вже готовий. Стiл у столовiй парадно бiлiв, i на ньому, у високiй кришталевiй пiдставцi, червонiли свiжi троянди. Се несподiванка була — ся свiжа скатерть, а особливо квiтки в таку пiзню осiнню пору! Антiн до того не звик. Вiн здивовано глянув на жiнку, вона наче навмисне спустила очi, уникаючи дати одповiдь, i вибiгла в кухню. Настав вечiр. Антiн ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоïлись. Хотiлось оповiдати i хотiлось в собi затаïти все пережите, як щось дороге, йому тiльки зрозумiле й щiнне. Але Марта ввiйшла. Весела, нервова трохи, i очi блищали у неï. — Ну, ось i я. Сiла, рiвна, невигiдно на крiслi i подивилась на чоловiка. — Пришила дослухать твiй сон. Вiн вагався неначе, тодi вона знов зачепила: — Ти не сказав менi навiть, як звалась твоя блондинка. — Моя блондинка? — Ха-ха! Твоя блондинка. — Я сам не знаю. Я не питав. — Нi, не повiрю. Ви ж були все вдвох. — Що ж з того? Я не цiкавився йменням. Коли ми стрiчались, нашi очi однаково пили блиск сонця i моря, — i з вас було сього доволi. Ми разом пили красу з зеленоï чашi, де стигне сiк винограду, цитрин i помаранчiв. Се нас єднало... Що ж тобi ще розказати?.. Замовк на хвилину i знову почав: — Звичайно ми сходились вранцi, брали човен i плили в море. Небо було синiше од моря, море було синiше од неба. Менi здавалось, що вони заздрять одне одному. Вдалинi трiпотiли вiтрила човнiв, як крила голубiв в небi. Ми плили здовж сiрих скель, оточених рядом кольорових молюскiв. Море гойдалось. I як тiльки воно одхилялось од скелi, вона окривала червонi ясна. Але зараз м'яким любовним рухом, як поцiлунком, море знов затянуло той свiжий, здоровий рот. Тепер, з моря, ми краще бачили острiв. Сонце обертало звичайний камiнь у мармур i змусило його годувати рослину. Вiн, здавалось, тремтiв весь в напруженнi творчоï сили, i лиш часами, коли блукали по ньому тiнi од хмар, стихала оргiя сонця, блиску i фарб — i се була коротка хвилина спочинку. Звiдси нам зрозумiлими стали вiчнi наскоки моря на острiв. В якому б настроï воно не було, воно вiчно штурхало камiнь, вiчно гризло його. Пiдгортало камiння пiд ноги i покривало водою. Ми пропливали над ними. Як скоренi бестiï, вони лежали на днi тихi, гладенькi, безсилi, i покiрно давали одягти себе рудою вовною водорослiв. Згризений в гальку, камiнь сiрiв берегами, а там, де море встигло стерти його в бiлий пiсок, воно грало над ним блакитним вогнем перемоги. Високi скелi, гордо навислi над морем, пiддались, нарештi: море вигризло в них високi й глибокi гроти. Навiть не гроти, а цiлi храми для культу казки. Ми заïздили туди. Лягали на дно човна i за хвилину опинялись в казковому царствi. Там були дива, яким не вiрилось зразу. Там води горiли шафiром або смарагдом, там була пiна, рожева, наче троянда, склепiння в мiстичному сяйвi, зеленiм, блакитнiм, там вода крила срiблом човен, весла i нашi руки. Переливалась веселка, блищало дорогоцiнне камiння, грали брильянти, а рiзнобарвнi молюски своïм тiлом цяцькували пiдводнi скелi. Бiля блакитноï гроти море здималось i раз у раз вливало в неï срiбло своïх хвиль. Наш провiдник бравсь за ланцюг, щоб скерувати човен, ми пiдiймались на хребтi хвилi, i море раптом вплювало човен в тiсний отвiр. Вiв летiв серед бризок i пiни, скрегочучи, б'ючись боками об скелi, i нарештi тихо гойдався, як заспокоєний лебiдь. Перше, що я помiтив, пiднявшись з човна, — се бiлi зуби моєï сусiдки, ïх одкривала радiсть блакитi. Може, i в мене так само свiтились зуби. Навiть напевно. Я не годен описати тобi блакитну гроту. Коли б ти могла створити важке склепiння з литого срiбла, розпустить в рiдину дорогий туркус, щоб вiн гойдався, i грав вогнями, i голубу кидав оксидировку на стiни, коли б тобi вдалось зiбрати з неба i моря усю блакить, щоб наситити нею повiтря печери, ти мала б щось слабо подiбне до тоï гроти. А як свiтилось тiло у тiй водi! Воно горiло синiм вогнем. Ми гойдались на човнi, наче плавали в небi, зачерпали долонями воду, а висипали з неï дощ самоцвiтiв. Срiбна хвиля безперестанку вплювала в гроту новi човни. А ми дивились, як з них пiдiймалися люди, i радiсть блакитi одкривала ïм зуби... Для одмiни ми ïздили в море ловити рибу. Запускали волосiнь в глибину, i коли риба клювала, волосiнь билась на пальцi, як живчик. Ми ïх витягали на сонце, тих яскравих, розмальованих рибок, бiльше подiбних до екзотичних квiтiв, анiж до риб, трибарвних вiоль, червоних чортiв i кардиналiв, собачих рибок i королiвських; ми збирали з дна моря розкiшнi букети. Повертались засмаленi сонцем, обвiянi вiтром, солонi од морськоï води... Але траплялось, що сусiдка не з'являлася зовсiм... Тодi... Антiн урвав. Встав знову з крiсла i заходив по хатi важким, виразним кроком, наче втоптував в землю затаєнi згадки. — Тодi?.. — пiдняла Марта кинуте слово. Ïх очi стрiлись на мент, як кремiнь й кресало, у злiй боротьбi... — То-дi... — помалу, цiдячи слово по словi, одповiв ïй Антiн, — тодi блукав я сам... Глухий, як скрипка, коли порвались у неï струни... нiмий, як людина, що несподiвано втратила голос... Я ïï кликав, ту невiдому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без неï. Я дививсь i не бачив. Я ïï кликав, а вона не з'являлась... Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув. — Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна. — Вам сумно? — почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки ïï помiтив. — Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, здається, як i наш острiв. Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем. — Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збудує золотий мiст, з'єднає острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький, такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь... Я почув ïï голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєï уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали —осанна!. Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам ароматним прибоєм. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну мiстерiю. Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять i безпомiчно мовчав. — Тут в снi мойому якась перерва, — почав винувато, — якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву. Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на ïх обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась добрiсть з'єднала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед нами острiв iз моря — весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом дорогу до нього. Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi, маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi! — Дивiться! — гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз гасли. — Тепер ми, як боги! — смiялась. — Кричiть:Хай буде свiт! — Хай буде свiтi — повторяв я за нею i теж занурював руку. Ми нахилялись над краєм човна, такi близькi до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з таємного глибу i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята... Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив далi, сиплючи ними дощ iскор. Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром лице. — Щасливого лову! — кивала вона головою рибалцi. — Щасти i вам, мадонна! — обзивався глибокий голос, i чорний бриль поважним рухом розрiзував свiтло. Ми заïздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами iскор i перетворював воду в зоряну нiч. У Гротi святих обняв нас мiстичний, таємний страх. Ми бачили тiльки удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита рядном, i по колiнах у неï, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий, в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло. Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на колiнах, i свiтло повзло у неï по повних стегнах. З чорних таємних закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i тихо гасли... Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння зливались в одно. I коли я поглянув на неï, то близько перед собою побачив ïï уста, такi червонi, що навiть нiч... Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора. — Ти цiлував ïï? В ïï питаннi була жахлива впевненiсть. Дивилась на нього, наче хтiла випить таємну отруту з його очей, i рука ïï важко лягла на стiл. Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить. — Так, цiлував!.. — крикнув вiн жiнцi нестямно. — Цiлував, чуєш? Я цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєï душi... Хiба не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чуєш, живий!.. Я цiлував! Чув, що ïï ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в ньому. Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн дивився на ïï плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть. Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки. — Що ти? Марточко... Мартоï Не треба... Ну, що ж ти... се ж тiльки сон... Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою. — Геть! Не смiй торкатись до мене. — Та годi ж бо, Марто... — благав Антiн i намагався одняти руки ïй од лиця... — Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було. Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать. — Ти ïï цiлував... Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспокоïти жiнку, одняти од лиця руки. Йому вже було досадно на себе. — Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що в снах нiхто не винен... Вона заспокоïлась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi руки, пiдвелась з крiсла. — Я розумiю, що то був сон, — сказала зимно. — Але ти здатний зробити те, що тобi снилось... I хотiла вийти з кiмнати. Тодi Антiн загородив ïй дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто. Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий вчинок, але винна у тому вона... Вона? Ха-ха! Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без неï життя — злочин. Марта горiла злiстю. А вiн? Хiба вiн не зачинявся од неï, не ховав живу воду душi, як той скупий, що боïться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тiльки вона? Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумiє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино. За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених душ. Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого, докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя. — Ти обросла буденним, наче корою! — кричав Антiн. — А ти був вдома тiльки столовником!.. Ïм було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсноï кiмнати, i довге волосся гналось за ним у тiй бiганинi. Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима. — Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню. — Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились. * * * Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива, розсiкали ïхнє життя, досi таке спокiйне, одноманiтне,щасливе, як ще недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, ïï серце, омите сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома сварками, хоч на хвилину, ïй вдавалось знайти спiльну з Антоном мову! Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у своïй хатi, до його думок i мрiй. ïй хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно, цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала ïï в тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку голих жiнчиних нiг, не чув скучних i прозаïчних снiв, не прибирав по всiх хатах спiдниць. Щось молоде, давнє, дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, таïлась нова принада, вiдгук ïï весни. Вона не знала, чи надовго ïй стане сили, чи одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за ïх столом троянди... Травень 1911, Чернiгiв ________________________________ 11 Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) — Так-так... — Ред. Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред. — редакцiйнi, решта — авторськi 22 Ach! Wunderschon! — (нiм.) — Ах, чудово! — ред. 33 Kolossa-al!.. — (нiм.) — Велично! — ред. 44 Сильветка (книжн.) — силует, контури. 55 Piazza (iтал.) — площа. — Ред.
Сон


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация