<< Главная страница

ПОДАРУНОК НА IМЕНИНИ



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава. — Фу-ти! Бардачнi звички!.. Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу. — Сусанна! — Несу! — обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос. Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубоï лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своïх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки. — Мусила грiти... все прохололо... — А ти б не розкидала своєï куделi по всiх кутках... Сусанна зробила великi очi. — Де? Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака. — Бардачнi звички!.. — Цс... — цикнула жiнка на нього, — там Доря. Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп'ячий голос, який безперестанку спiвав: — Сiм раз по вiсiм — п'ятдесят шiсть... сiм раз по вiсiм — п'ятдесят шiсть. Се його заспокоïло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю. В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в Ґудзики гострi червонi блiки. Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини... Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся. Бардачнi звичкиï.. Згадав! Ну, i була в бурдеï, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неï не вiрна жiнка? Раз, правда... Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках... А тепер — надзиратель. Дорю в гiмназiï учать, i сама казначейша у них буває... Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиï бiлiли, як крейдянi. Вона сердито вийшла з кiмнати. Карпо Петрович жував i в задумi м'яко тарабанив пучками в стiл. — Доря! Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своïх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти. — Тебе сьогоднi питали? — З географiï п'ять. — А ти часом не того... не бре-бре? Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки. — Ïй-богу, сам бачив... А Козероговi пару влiпили. — Що се за Козерiг? — Там один в нас... Дорька Сосновський... — Вiце-губернаторський син? — Ми його добре сьогоднi нам'яли. Аж кров носом пiшла... Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрiчав начальство. — Дорь-ка! — крикнув вiн строго. — Руш менi тiльки ще хоч разок — я тобi дам!.. Фу-ти, ну-ти, господи боже... вiце-губернаторський син... Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав. Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на неï, ще скований здивованням й жахом. Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира. — Ïж... прохолоне... — нагадала йому Сусанна. Вiн почав ïсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволений врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губернаторський син, що вони разом учились i що Доря зважився бити таке паненя, — сповняло його радiсним подивом. От хоч би й вiн, Карпо Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер... Його боялись, бо мiг зробити людям багато лиха... А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був сином його начальства. Який був вiя щасливий, коли йому вдалось одного разу пiдсадити паничика того у фаетон, а от його Доря... Хе-хе!.. Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапi та тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки. — Чого ти смiєшся? Вiн пошепки розказав ïй, що чув од Дорi, i обоє довго осмiхались до себе очима. — Хе-хе! — Хi-хi! — Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк... — мрiйно обiзвалась Сусанна, одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало. — Покажи, Сузя... що там таке? Карпо Петрович пiднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи. — Цс... — писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, i всiм м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку. — Потому покажу... А ти що йому подаруєш? Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози, покрили зморшки. Вiн одкрив рота i трохи подумав. — Я... Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує! Доря ïм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати. За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите бурчання. — Чого ти там, Дорик? Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув: — Задачi не можу рiшити. — Фу-ти, ну-ти! От яке горе... А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звiр. Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду. Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт: — Троє купцiв подiлитися мали... Ти уяви собi троє купцiв, наприклад — наш Сруль, Iцько i Пiнька... Здається не трудно... Другий мав грошей два рази бiльше, нiж перший... Розумiєш, як перший, а третiй стiльки, як тi два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв? Се ж дуже просто. Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити всiх трьох купцiв, i врештi так впрiв, що Дорi неприємно було дивитись на ряснi крапельки поту на чолi в батька. — Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю одкинув од себе задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай. — Як вони мучать бiдних дiтей!.. — обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв. Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олiвцем в лоб i в двi хвилини задовольнив купцiв. — Теж арихметик! — напалась на чоловiка Сусанна. — Не мiг роздiлити кiлька рублiв... I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в довгих, аж до пiдлоги, штанах. — Арихметик!.. Мовчала б, коли сказати не вмiєш! — буркнув сердито Карпо Петрович. — У мене своï задачi... Побула б хоч раз на дiжурствi. Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт. Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску. Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi Ґудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима. Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно. — Матерiал добрий, здається... i пошив непогано... Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце. — Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моïй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов... Потому ми довго смiялись... — Скiльки взяв Шмуль за картуз? — Рубель двадцять оддала... Божився, що втратив тридцять копiйок... — Ах, сучий син... Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз? Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв — незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльноï мудростi. Потому ïх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв. — Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу! — Хi-хi... i з географiï п'ять. Ïх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару. Доря прийшов сказати добранiч. Вони лишились самi. Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку: — Показуй, що ти купила? Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опустилась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у -неï сухо затрiщала пружина. Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з ïï лиця. Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по помостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу. — Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий? Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки стежив за пароходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз накрутив. — Прийми свiй хвiст! — нетерпляче гукав на жiнку, коли пароходик ткнувсь носом в ïï спiдницю. — Розсiлась!.. Вiн навiть лазив за ним по помостi. Сусанна сидiла щаслива, одкривши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого. Пароходик дирчав. Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами. — Ет, чорт зна що... — Як чорт зна що? — здивувалась Сусанна. — Авжеж... Не пристало йому забавлятись цяцьками. — Багато ти знаєш поза своïм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досi одягає своï ляльки. А вiн — чорт знає що! Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi. — Цiкаво, що ти придумав? Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i тепло спахнули очi. — Я йому цяцьки не подарую... Я для нього таке придумав... Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi. — Я для нього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорi... Нехай... — Та не тягни ж бо... — Нехай має чим згадувать батька. Буде старий — унукам розкаже... От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько... — Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки. Тодi Карпо Петрович наблизився до неï, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння: — Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать. — Ах, ах! — налякалась Сусанна. — Як можна дитину... — Дитину, дитину... — перекривився Карпо Петрович. Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неï лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi? Вiн вже кричав i своïм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план. — Ви-хо-ву-вать треба!.. — Ах, ах! — вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка. — А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би... Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера... а нiхто не побачить, лиш Доря... Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий... Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. ïй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неï? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги... — А кого вiшати будуть? — блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину i врештi махнув рукою. — Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти — гляди менi — ша! Анi словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу. — Ах, ах! Ти ïï бачив? Молода, гарна? От би цiкаво... Голубчику, Карпе... я б... я б збоку де-небудь... Карпо Петрович замахав з ляку руками: — Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно... Сусанна надулась. Завжди отак. Про неï не дбають. Однак ïï невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку. Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гiмназiï завтра... Можна б зробить йому свято. — Само собою! — розвеселився Карпо Петрович. — Нехай погуляє!.. Вiн був у чудеснiм настроï. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер. — За ката, певно. Яким... — кинула наче про себе Сусанна. — Яким. — Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить. — Розпився, стерво. Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав! Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi скрипом дриҐав ногою в такт своïм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiï про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять. I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло. — Пора вже спати... завтра треба вставати зарання... Ах, Дорик, щасливий! * * * — Одчепись, мамо! Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своïх обiймах i з помосту затрiщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом. Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом Ґудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним: — Одягайсь швидше. Зараз поïдем. Доря пiдняв на батька очi. Поïдуть? Куди? На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку... Вудлище — луком i срiблясте мигтiння рибки на волосiнi. Бовть! — сказала вода, ковтнувши камiнчик... А може, поïдуть кудись далеко-далеко... у невiдомий город. Будуть ïхати, ïхати, ïхати... Дерева будуть кружитись i тiкати назад... Ниви самi пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над головою пищатиме пташка... Хотiв запитати у батька, але його вже не було. I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки? — До гiмназiï нинi не пiдеш, Дорик, — зрозумiла його Сусанна. Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком пташки i знову присiв над своïм пароходом. Але його звiдти нагнали. Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожноï жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi. Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло Ґанку куняли звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай. Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i параднi погони. Оселедець! — згадав своє прозвище в класi, — i до слiз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали. Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну шинелю. Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи Ґудзики у новi петлi. — Ну, пора ïхать. Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони ïдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежали на держалнi шашки, а вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на бiк. Минали гiмназичний будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря ïде у невiдомi краï в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв. З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови. — Тобi добре сидiти? — поспитав батько, i Доря зловив його погляд на свому гербi, на блискучих од Ґудзикiв грудях. Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухоï стернi повiвав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а в зеленому небi родилися голоси. Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як дiти, збудженi зi сну, плили по небi хмаринки, в стернi, певно, вже починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали десь лапками живiт та розправляли злежанi крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще ïхать? От злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi. Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би по полю, як струни, бабине лiто. Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Вiн боявся спiзнитись. Його кортiло сказати Дорi, куди вони ïдуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi поклались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили важку непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се несподiванка буде. Вiн любовно обняв Дорю за стан i пригорнув до себе. Бiла вiзникова кобила помiтно кульгала. Пiдiймала заднє копито i старалася бiгти на трьох. Ах, стерво, мучить бiдну коняку... Фу-ти, ну-ти, не пiдкував, скотина... I тут тiльки в нiм ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка — i вiн заспокоïвсь. Ще в дитинствi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв, i ся картина лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хiба що треба було роздобути дозвiл од директора Дорi. — Доря! Ти боïшся директора свого? — Корови? — Якоï корови? — здивувався Карпо Петрович. — У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в плечi i важно процiдив в нiс: — Пано-ве гiмназисти повиннi вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати... — Ха-ха! —не вдержавсь Карпо Петрович. — Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова. — Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства? Але Доря не вiрив у нещирий гнiв батька. Вiн надувся, аж червонiв, ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив: — Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста... — Ха-ха!.. — реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. — Чисто комедiант!.. Стiй! — раптом штовхнув вiн вiзника в спину. — Не бачиш, приïхав... Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким листом у ранiшнiм холодку. — Завертай пiд грушi... Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з дрожки, взяв Дорю за руку i пiдвiв до дерев. Тодi Доря побачив, що вiн стоïть над яром, жовта глина зсувається в нього з-пiд нiг, на днi. ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях виразно бiлiють стовпи. — Що се таке? Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка i загойдаються на гойдалцi люди. Вiн був розчарований трохи. Батько мiцно стиснув йому руку i глухо, з свистом переднього зуба сказав: — Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе нiхто не помiтив. Найкраще сховайся за грушу... Потому почав спускатися в яр, мигтячи срiблом погонiв i обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали у повiтрi, як голуби. Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки займались, як од вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий вугiль. На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз i потягнув мотузку, наче хотiв дiзнатися, чи мiцна. — Яким! — зрадiв йому Доря. Йому здалося, що вiн бачить водянистi, блукаючi очi Якима, в якi так часто дивився, коли ще той носив його на руках. — А де ж музика? Однак замiсть музики вiн побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його бiла у рукавичцi рука з зiгнутим лiктем немов тремтiла. Виразно жовтiли наплiчники в когось з обох бокiв безвусого виду, i два рядки Ґудзикiв зливались в жовтi дорiжки. Осторонь стояв пiп, мотав лисою головою, наче комарiв одганяв, i все стелив срiбний шовк бороди на сукно чорноï ряси, все гладив фiолетовi вилоги широких рукавiв. Молебень? — подумав Доря. Йому зробилося скучно, i вiн почув над головою дрiбне, метушливе шептання грушi. Озирнувся на вiзника. Зiгнувшись, звощик копирсав щось в колесi пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аж до землi, наче спiдниця. Бiла коняка дрiмала на трьох ногах, зiгнувши четверту. Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка. Доря знов глянув в долину. Тепер вiн помiтив жiнку серед купи мужчин. Косинка, зв'язана вузликом пiд бородою, зливалась з ïï лицем в одну бiлясту пляму, а на темнiй одежi свiтилися руки, прозорi й молочнi, як поночi порохно. — Приïхав дивитись, паничу? Вiзник пiдiйшов ззаду i став недалеко. — Або що? — обернувся до нього Доря. — А нiчого — дивись. Виростеш — здасться. В його круглому оцi — друге вiзник зажмурив, — в голосi, в кутках уст було зачiпливе щось, образливе. — Молебень будуть править, Семене? — Кха! — кахнув Семен. — Молебень, таку його маму... Вони ïй справлять молебень... — Нi, справдi, Семене, — прохав його Доря. Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке. Мовчки закотив вiн полу сукмани пiд самi пахви, вийняв тютюн i заходився крутити цигарку. Кобила почала мочитись. Семен посвистав ïй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скiнчивши крутити, вiн старанно заклеïв цигарку i неймовiрно глянув на Дорю. — Папенька не казали? — Ïй-богу, нi, — заклявся Доря. — Сьогоднi, бач, моï iменини, i вiн... — Так... на iменини, значить... Ловко придумав. Семен затиснув в грубi i чорнi пальцi цигарку, а праву руку пiдняв, обвiв нею круг шиï, сiпнув догори, храпнув i засмiявся. — Капут! — Капут? — витрiщив Доря на нього великi й невиннi очi. Тодi вiзник пояснив: — Повiсять баришню зараз... Молебень, таку ïх маму... Доря почув холодок в тiлi. — Неправда... ти все жартуєш... — почервонiв вiн одразу. — Авжеж, жартую... I знов храпнув, зробивши над головою той самий рух. Щось пiдкотилось в Дорi пiд серцем i так недобре розлилось по руках i ногах. — Як, зовсiм повiсять? Голос перервався у нього, i жаль скривив губи. — Не зовсiм, а тiльки доти, поки ноги не перестануть дригать... — Жбурнув окурок, сплюнув й додав: — Яким справиться скоро... не першинка! Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник має зараз вiшати жiнку з блiдим обличчям. В головi його раптом пронеслися розмови, якi чув вдома... Окремi слова, такi перше звичайнi, далекi i неймовiрнi, як в казцi... а тепер все наблизилось i ожило. Тепер вiн iнакше глянув в долину, на непорушнi ряди москалiв, блискучi форми начальства, блiду жiнку в бiлiй косинцi й сосновi стовпи. Все воно злилось в однiм словi: Повiсять — нестерпуче жахливiм i дикiм. Тим часом Яким перестав поправляти мотузку — вона злегка гойдалась, — злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худоï руки, блакитноï наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв. Ось зараз!.. Ось зараз!.. — щось крикнуло в Дорi i опекло, а його ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину... Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому часом здавалось, що вiн бачить там Дорю, мигтiння Ґудзикiв на гiмназичнiм пальтi. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, i потерпав. Ану ж хто побачить? Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як нiмий частокiл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очi, як жертва вечiрня, пiп поправляв наперсний хрест та гладив своï шовковi вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокiйно розсипаючи погляд водянистих очей. Полiцмейстер стриманим басом робив якiсь непотрiбнi накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно ïх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтiла од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила дрiбно в висок. Коли б вже швидше кiнець... Коли б вже проплило тих кiлька хвилин... Жiнка нащось розв'язала косинку, спустила ïï на плечi i, струснувши чорним волоссям, рушила з. мiсця. Карпо Петрович чує, що вiн холоне в напруженiй тишi, що в головi у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: Чи Доря все бачить? — i проплив образ Сусанни, як вона слухає оповiдання сина. Вже жiнка стояла на риштованнi, колихнулася ряса, i знявся в повiтрi хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо важкi рушницi, наче залiзо зiтхнуло, а скiсний промiнь вмачав кiнцi пiднятих шабель у кров. I ось тут саме сталось щось дивне, незрозумiле. Наче камiнь зiрвався з гори i покотився пiд ноги. На бiгу, круглий i грубий в своïй ватнiй шинелi, Доря промчався до риштовання, замiтаючи полами глину, гублячи синiй картуз i розкриваючи широко руки. Наскочив на жiнку i з криком обняв ïй колiна. — Не треба!.. Од несподiванки й крику, що впав, як стрiл, помiж ними, люди здригнулись в тривозi i метнули очима угору, на високi стiни яруги, наче звiдти йшла на них небезпека. А Доря все тiснiше туливсь до колiн, ховаючи стрижену голову в чорнiй спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу. — Не треба!.. Не руште!.. Жiнка стояла хвилинку — висока, але якась одразу зiв'яла й нещасна. Потому нагнулась i поклала прозору руку на дитячу головку. I так усе застигло в нiмому чеканнi: жiнка, дитина, москалi i начальство. Першим опам'ятавсь полiцмейстер. — Чия дитина? Забрать!.. Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi почули себе вiльнiше, i кожний намагавсь показати, що вiн не злякався... Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може. Колiна згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того. Однак Дорю одiрвати було нелегко. Вiн одбивався всiм тiлом i наче в нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплi колiна: — Не дам!.. Не хочу!.. Нарештi жiнка хитнулась, оддiлена од дитини. Карпо Петрович поволiк сина. По дорозi пiдняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвiдомо, рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi. — Татку, не треба... татку, не позволяй... — упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагає батька, пiдняв кулак вгору й кричав назад себе: — Якиме! Не смiй! Я тебе, стерво... — Цить! — шипiв батько й тяг його далi. Аж на горi вдалося Дорi вирватись iз рук. Вiн глянув в долину й побачив: в повiтрi, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фiгура. Покрутилась в один бiк — i стала... Потому у другий — i знов спинилась. Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька i хрипло кинув йому в лице: — Хулiган. Оселедець. Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг. * * * Вони вертались додому не такi вже параднi. Лакерованi чоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глинi. На новенькiй гiмназичнiй шинелi проти колiна зеленiла трав'яна пляма, а один Ґудзик жалiбно висiв на чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бiлiша тепер, на сонцi, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Петрович не дивився на неï. Сидiв, одвернувшись од Дорi, i тупо думав. Вiн бажав Дорi добра, а замiсть того дiстав невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, наче вiн на живому випiк ïï. Хулiган... оселедець... I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi. Карпо Петрович намагався думать про iнше. Хотiв себе запевнити, що у нього були важнiшi справи, над якими треба подумать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серцi вiн чiплявся за тi неприємнi думки, уявляв губернаторський гнiв, своï благання, гугнявий директорiв голос: Нам протестантiв не треба... — i чув одночасно, як щось йому заважає, немов камiнчик, що попав в чобiт. Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серцi, з якимсь правом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а ïй треба було давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не мiг же вiн, батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. I вiн знову уперто чiплявся за всякi дрiбницi, за розмови з начальством, за неминучi сльози Сусанни i навiть за скалiчену ногу коняки — Не пiдкував, стерво..., — аби лиш засипать i заглушити те пекуче i непокiрне, що мулило всерединi, наче гострий камiнчик... А Доря, опустившись та впiрнувши в тяжку шинелю, тихо схлипував внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фiгура. Раз в один бiк, раз в другий... Чекай, — думав вiн гiрко про батька, — будеш ти знати, як я тобi повiшусь... Заберусь на горище, здiйму свiй пояс, i нiхто не побачить... Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню i, як звичайно, засне на лавi. Тодi Доря вiзьме тихенько ножа, наточить... або нi, краще сокиру — i одрубає Якимовi голову по самi плечi Маленька пташка уперто лiтала над головою в Дорi. То пiдiймалась, то опускалася з писком i з дрiбним трiпотiнням коротких крил. Вiн зацiкавився нею i довго стежив за ïï летом. Але раптом згадав своï iменини i легку руку, що так нiжно гладила його по головцi, — i знову тихо заплакав. Будеш ти знати... ах, будеш ти знати, як я тобi повiшусь... Крiзь теплi сльози, важкi i великi, в яких все розпливалось, невиразно мелькали верби i телеграфнi стовпи. Вони одривалися од землi, пiдiймалися вгору i тихо гойдались... Раз в один бiк, раз в другий... Сiчень 1912, Капрi
ПОДАРУНОК НА IМЕНИНИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация