<< Главная страница

НЮРЕНБЕРЗЬКЕ ЯЙЦЕ



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1891р.

Оригинал Нарис Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночi, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та нiч. В лiтнiй ясний день, коли сонечко весело сяє на небi — пiзнавали люди, яка пора; але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi ради. Не раз i не два думали люди над тим, як запобiгти лиховi. Та якось нiчого путнього не вигадували. Один англiйський король звелiв наробити одинакових каганцiв, розчислити, скiльки ïх може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i вдень i вночi чоловiк доглядав ïх та засвiчував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опiсля видумали люди пiщаний годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрiбненьким пiском i злучали ïх шийками докупи так, щоби пiсок мiг пересипатися з одноï пляшечки до другоï. Скоро лиш пiсок з горiшньоï пляшечки пересиплеться в долiшню — перевертають ïï догори денцем, i пiсок знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i з ним чимало замороки,— раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли дзиҐарi вежовi. Хто й як перший вигадав се диво — незвiсно. Кажуть, начебто араби першi вмiли робити дзиҐарi i що арабський калiф Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзиҐарi в дарунок французькому королевi Каролю Великому. Тодiшнi дзиҐарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великiй пригодi стали людям дзиҐарi. Але ïх можна було побачити лиш на баштах королiвських та князiвських замкiв. Вандрiвник не мiг користати з них, бо буди дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi i казати: вони мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково свiтить i багатим i бiдним. Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього. На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один мiдник — Петро Гельє. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не згортав рук, не кидав працi. Всi мали його за чесного чоловiка та доброго робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механiцi. Раз якось навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гельє, вандруючи, запiзнався в Флоренцiï. Вiд того часу старий мiдник кинув своє ремесло, по цiлим дням читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка. Жiнка Гельє та двоє дорослих синiв його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє i, кинувши власну оселю, перебрався до своєï замiжньоï дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоïти його старiсть. На лихо, чоловiк ïï, кравець, був страшенно цiкавий i вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав спокою. Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя. Одноï днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьовоï кiмнати, радий, що може заспокоïти свою цiкавiсть. Здивований, майже з острахом роздивлявся вiн по кiмнатi, оглядав кождий кусок дроту, мiдi, залiза... Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всiлякими струментами вглядiв вiн кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха — стукотить; приклав до другого — не вгаває. Холодний пiт обiлляв бiдного кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i, не довго думавши, зо всiєï сили кинув нею об стiну, а сам, не озираючись, вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву. От воно що! — думав вiн, — от чого коханий тесть зачиняється в хатi, ховається вiд людей! Недармо ж жiнка та дiти витрутили тебе з хати! Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд одним дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!.. Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi з чортом. Нещасний Гельє зв'язав в вузлик своє майно i вибiг з хати на вулицю. Тяжко йому було. Вiн думав: Я старий, немощний... Прийде незабаром смерть i разом зо мною покладе в домовину i мою думку... I я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного. Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю: пiду до суддi, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi. Так подумав та й пiшов до суддi. Суддя тiльки що скiнчив свою роботу i хтiв йти обiдати. Побачивши нового прохача, вiн дуже здивувався. — Добродiю! — сказав Гельє, — зробiть менi велику ласку: звелiть мене ув'язнити. Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше: вiн подумав, що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього. — Чого ж тобi так забажалось тюрми? — спитав вiн. — Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В тюрмi вже напевне нiхто не перешкоджатиме менi. Надаремне силувався суддя упевнити старого механiка, що в тюрмi не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелiв ув'язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий Петро. Щоб дiзнатись про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати ïï про чоловiка. — Мiй чоловiк божевiльний, — вiдказала жiнка, — вiн закинув роботу, цiлими днями порається з книжками та всякою дурницею. I сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав душу нечистiй силi. Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але ïï нiхто не слухав. Повiрив суддя, що Гельє справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра зiбратися, щоб при них випитати його i вже напевне завiритися, що вiн божевiльний, В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гельє. Послали в тюрму за ним i незабаром привели його. Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно. Лице сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до яйця, в котрiй щось стукотiло. — Панове суддi, — сказав Петро, — от чого менi так бажалось дiстатись до тюрми! Ми з моïм приятелем-iталiянцем довго вчились механiки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зробленi дзиҐарi на баштах, i напослiдок самi наважились зробити такий годинник, тiльки маленький. Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обiйдеться. Опрiч сього, в Нюренберзi чимало зручних механiкiв, i я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скiнчена, — не маю з чим таïтись. З сими словами вiн показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш був в залi з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а вiн кождому розказував, як той годинник зроблений. Жiнка та сини засоромились i почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистоï сили. Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали всi поважати мiдника Гельє.
НЮРЕНБЕРЗЬКЕ ЯЙЦЕ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация