Ялинка



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Настав святий вечiр. В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм'ï. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу, схиливши голову. Чого батько журяться? — думав вiн.— Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи? Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк. — Добридень вам,— удався вiн до Якима.— Чи не продали б ви, чоловiче, тiєï ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарноï... Яким помовчав. — А що б ви дали? — спитав вiн перегодом. — Та вже не будемо торгуватись... Кажiть цiну... — Три карбованцi дасте,— вiдповiв Яким. — Тату, — обiзвався Василько тремтячим голосом,— таж то моя ялинка, ви ïï подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель. На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленоï стрункоï ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток. — Добре, я дам три карбованцi,— обiзвався чоловiк,— але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати ïï на вечiр. — А як ïï приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,— сказав Яким. Чоловiк глянув на Василька. — Не так-то вже й малий ваш хлопець... Та й недалечко ïхати — годину... Завидна завезе, завидна й поверне... Яким подумав i махнув рукою. — Якось воно буде... мiстечко не за горами. Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов. Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях. Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько. В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки. Ïм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям... Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг... Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька. — Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвiр'я батько. Василько побiг до батька. — Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна... Коли б ще снiгу не було,— казав Яким, удивляючись у край неба,— наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано... На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виïхав з двору. II Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочйi, хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було ïхати лiсом. Василько в'ïхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових заметах; ïм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг... Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр... Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли праворуч. Враз — сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали. Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги саней, оглянув ïх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було. Пiдожду, може, хто над'ïде та дасть менi яку раду,— подумав вiн, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь... Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поïхав назад по дорозi. В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько ïхав лiсом, конi глибоко поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помiтив, що вiн ïде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн став. Треба конче знайти дорогу,— подумав Василько.— Вернусь назад до саней i звiдти поïду навпростець дорогою. Вiн повернув конi i поïхав назад. Довго ïхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було. Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе,— подумав вiн i повернув улiворуч. В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом. Василько ïхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хатi каганець. На столi стоïть кутя. Батько та двi сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi весели, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька... А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не ïдять вечерi. Ох, коли б хоч виïхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату... Василько торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу... Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають до його своï руки. Йому стало страшно. Враз — щось зiрвало Васильковi шапку з голови, холодний снiг посипавсь йому на голову... То гiллячка зачепила шапку та збила ïï в снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! — i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! — вiдгукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остра-. ху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовкiв промайнула у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж деревами. Василько виïхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. Адже я на дорозi... Се дорога до села, де живе мiй дядько... недалеко до села... Василько виïхав на дорогу... Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. Вовки,— подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву... Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти... А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала ïх слiди. III Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити... Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати... Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею. Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг. Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули: — Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким разом глянули в вiкно. — Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку негоду! — скрикнула Олена. Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi,— подумав вiн. — Ну, що? — спитала Олена, як вiн увiйпïов до хати. — Завiрюха... та, може, ущухне... повинен би Василько над'ïхати. А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася. Вже смеркалося, а Василька не було. Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через ïх можна позбутись найстаршоï дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку ïï любу дитину... Серце ïï обливалося кров'ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос... Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, ïжа не йшла ïм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!—проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. А де ж Василько? — поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки ïï побила лиха година, вiдiрвала вiд неï любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав ïм спати... IV Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку. Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн мав ïхати шукати Василька. Олена намоглася ïхати з ним. Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли глянути на його. Вони в'ïхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; ïй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кiнськi ноги... — Коли б хоч ïхав хто,— обiзвався Яким,— розпитали б, чи не бачив чого в лiсi. Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та почав розпитувать. — Я бачив зламанi сани, а на них ялинку,— сказав той.— Подайтесь лiсом управоруч. — Ой, нема вже мого Василька, нема моєï дитини! — заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi. Ще здалеку заманячили на дорозi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким пiд'ïхав до саней. Олена перша зiскочила i почала припадати до саней та тужити на ввесь лiс. Яким стояв, сумно схиливши голову. Так,— думав вiн,— Василька з'ïли вовки... Враз щось пiд'ïхало. Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своïм очам. Перед ним стояли його конi, а на санях сидiв Петро, братiв наймит. — Ти звiдки взявся тут? — скрикнув Яким. — Та хазяïн послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти до пана... Василько •обламався учора, збивсь з дороги i ледве добився до нас уночi. — То Василько живий?! — скрикнули разом Яким i Олена. — Та вже ж живий... Оце недавно поïхали вдвох з нашим Омельком додому. — Чи ти не брешеш?! — Хiба ж я пес — брехати! — обiзвався Петро. — Слава тобi, господи! — зрадiли бiдолашнi.— Слава тобi, господи, що вiн живий! Петро взяв ялинку на своï сани, а поламанi сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому. Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощiв, обiймаючи Василька. — Ми вже думали, що не побачимо тебе,— казали вони. А Василько весело щебетав, оповiдаючи своï пригоди в лiсi. Листопад 1891, с. Лопат
Ялинка