ХО (РАНОК У ЛIСI)



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1894р.

Оригинал Казка Присвята В. Боровиковi I Лiс ще дрiмає в передранiшнiй тишi... Непорушне стоять дерева, загорненi в сутiнь, рясно вкритi краплистою росою. Тихо навкруги, мертво... Лиш де-не-де прокинеться пташка, непевним голосом обiзветься зi свого затишку. Лiс ще дрiмає... а з синiм небом вже щось дiється: воно то зблiдне, наче вiд жаху, то спахне сяйвом, немов од радощiв. Небо мiниться, небо грає усякими барвами, блiдим сяйвом торкає вершечки чорного лiсу... Стрепенувся врештi лiс i собi заграв... Зашепотiли збудженi листочки, оповiдаючи сни своï, заметушилась у травицi комашня, розiтнулося в гущинi голосне щебетання й полинуло високо — туди, де небо мiниться, де небо грає всякими барвами... На галяву вискакує з гущини сарна i, зачарована чудовим концертом, зупиняється, витяга цiкаву мордочку до кривавоï смуги обрiю, що червонiє на узлiссi помiж деревами, i слуха. Полохливий заєць, причаïвшись пiд кущем, пригина вуха, витрiща очi й немов порина ввесь у море лiсових згукiв... Аж ось ринуло вiд сходу ясне промiння, мов руки, простяглось до лiсу, обняло його, засипало самоцвiтами, золотими смугами впало на синю вiд роси траву на галявi, де гостро на тлi золотого свiтла випинається струнка постать сарни. У сю величну хвилину тихо розгортаються кущi — i на галявину виходить Хо. Мов туман той, сива борода його м'якими хвилями спада аж до нiг, черкається росяноï трави. З-пiд бiлих кострубатих брiв, з глибоких западин визирають добрi, а лукавi очi. Вийшов Хо на галяву, сперся на сукуватий костур, майнув довгою бородою, i повiяв вiд неï тихий вiтрець, холодною цiвкою вдарив у дерева. I враз затремтiло молоде листя, зашамотiло, струсило з себе дощ самодвiтiв. Жахнулася сарна й щезла в гущинi, лишивши зеленi слiди на синiй вiд роси травi. Страх обгорнув зайця, додав ще бiльшоï прудкостi його ногам... Сполохались пташки й в одну мить ущухли. Тихо стало в лiсi, страх як тихо. Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоïть на галявi... — Хе-хе-хе! I чого жахаються, дурнi? — шамкаь вiн беззубим ротом.— Дiда Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний... Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда, тим-то вiн i в'являється вам страхом... Хе-хе!.. I завжди так... i всi так... Нi, не бреши, старий, не всi... На твоïй довгiй тисячолiтнiй нивi життєвiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори, вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi... о, тодi гарно було обом нам... Бо смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь новоï, ще бiльшоï вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй натрудженим кiсткам... Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiє на свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi... Хе-хе! Дурнi, дурнi!.. Тiльки старi ноги труджу через дурнiв... От як втомився!.. е-е!.. I Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiдає на травi спочити. Хо сидить посеред галяви, а навкруги його панує мертва, прикра тиша. Все живе, затаïвши духа, не спiває, не кричить, не ворушиться, не жиє. Вiд ведмедя до мурашки — все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиняється в зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивляється до сивоï, мов туман той, бороди дiда Хо, i не вiдважується наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою... Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсовує йому образи, де свiжими, яскравими фарбами малюються подiï духа людського. Ось i тi високостi, на якi здiйнятись може вiльний дух людський, а ось i тi провалля, де на днi самому, скутий, як невiльник, плазує вiн у поросi й темрявi... Ось, волочучи кайдани, покволом, вiками цiлими, проходять люди, забитi, заляканi люди, i не насмiлюються звести очi на Хо, глянути страховi в вiчi... Хо знає, що тiльки одиницi зважуються на се, а зважившись, знаходять силу розбити кайдани... От, коли б хоч одиниць тих було бiльше, може, не довелося б старому мордуватись отак, блукаючи по свiтах, може б, зложив вiн своï кiстки в домовину, бо вже тi кiстки давно просяться на спочинок... Ех, коли б... А тим часом страх владно панує на землi, змагається з приязнею, з чесними пориваннями, з обов'язком, ламле життя, безсилими чинить не то поодиноких людей, ба й цiлi народи... Страх! Прищеплений дитинi, виплеканий анормальними умовами суспiльними, вiн стає чiпкою пошестю, робиться потугою, що тамує вiчний поступ усього живучого... Страх!.. Хо — страх! А який з його страх, коли вiн виразно почуває себе порохном, немiчною руïною, яку тiльки полохливiсть людська жене з кiнця в кiнець свiта, наперекiр волi Хо робить його злим генiєм людськостi... Ех, доле, доле щербата! Товчись, мов Марко по пеклу... От i тепер: гарно навкруги, спочити б, а пора на роботу... на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дiду, пора!.. Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях. А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далi — дерева затремтiли, стрепенулись, розгорнули листочки... Промiнь стрибнув на полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася, лiс загомонiв, природа знов вiджила... II Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести, сидить долi бiля шафи й уважно будує з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй веснi дiвчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу. За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливає м'яке свiтло по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi дiти! Двоє ïх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тiльки, як муркає на канапi кiт та нянька стиха приспiвує: Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi студи-ла!.. Дитина з щасливою усмiшкою розгортає дрiбненькi пальчики пухкоï ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi, а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучає дитинi, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота. — Киця! Але киця добре пам'ятає болючi пестощi маленькоï деспотки й дипломатичне клiпає очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кiт скулить очi, жалiбно нявчить... далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, виривається й тiка пiд комоду, лишивши на руцi мучительки червоний слiд гострих пазурiв. Зчиняється вереск... — Що там таке. Марино? — кидає роботу мати. — Та то проклятий кiт дряпнув дитину... — У тебе все щось станеться... Забав ïï зараз, чусш, як зайшлася... Починається гуцукання: Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю! Але надаремно. Дитина аж заходиться. — Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi Хо...— сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна.— О, бач, стоïть дiд Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тобi ïï, дiду Хо, на!.. Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха... В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах... Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей — Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях. I знов тихо в хатi. — Мамо! — збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю.— Мамо! А де тепер сонце? — Сонце?.. Сонце тепер спить. — А де ж його хата? . — Отам за горою, де воно сiдає... — Там, де живе лiсник Панас? — Еге... Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материноï уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається ïй на колiна. — Мамо! А чи сонце має дiти? — Має. — А де ж вони? — Де? а на небi... отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi... — А чом же вони тепер не сплять? — Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза. — Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик — се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем. — Не можна, Петрик слабий... — А я йому занесу яблуко... — Не можна,— сказала. — Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!.. — Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає... Цить менi зараз!.. Не пiдеш. — Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!.. — Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!.. Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку. — Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди... а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. Зараз! — вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна. Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те зараз таким невдатним басом, однатс йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика... А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки... а може, ще довший... Борода бiла та довга аж до п'ят... руки... Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi — такi руки в Хо... конче такi... Йому стає ще страшнiше, вiн боïться поворухнутись, боïться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: А подивись, а подивись! Хлопець не може опертися бажанню глянути в вiкно, зводить очi... i весь холонем Там, на чорному тлi шибок, щось бiлiє... то Хо... Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi, витяга обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло... — Дiти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!..— розтинається голос материн й будить, як зi сну, хлопця. Марина ставить хлопця на молитву. — Отче наш, що на небi... — непритомно проказує вiн за нянькою, а сам дивиться вбiк, на вiкно. Нехай буде воля твоя, як... Ой, там щось руками маха, аж по вiкнi шкряба! — тремтить хлопець.— Хлiб наш щоденний... — Нянько, там щось дивиться в вiкно... я боюсь... — Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте знов: Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi... Але хлопець уже не слухає няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна. Те вiкно притягує його увагу, захоплює всi думки, запановує цiлою iстотою дитини. У вiкно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних iстот, усяких див, повна страхiття... I все се тиснеться до вiкна, зазира в хату, ось-ось пролiзе крiзь дiрку в розбитiй шибцi або з лускотом вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом... Аж ось i лiжко. Хлопця роздягнено, вiн кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось i гасить свiтло. — Марино, посидь бiля мене... я боюся... — Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас... В хатi стає темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо. Так тихо, що навiть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м'якому. Ураз... трiсь!.. Що се? Увага хлопця збiльшується до можливих границь... Уся кров збiгається йому до серця, серце почина бити на гвалт... О, знов щось зашелестiло, зашкрябало... То — Хо. Ось у чорнiй, як чорнило, пiтьмi виразно бiлiє борода його... ось простягається довга, костиста рука... наближається до плечей, розгорта над ними своï сухi пальцi... Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову пiд подушку, скорчується пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим... щоб страх не мiг помiтити його... Вiн затамовує навiть вiддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi... А тим часом чує вiн, що бiля лiжка стоïть Хо, й простяга над ним своï довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей... Холодний пiт вiд голови до п'ят облива дитину, божевiльний жах побiльшує зiницi, вiдбира голос, деревить тiло... I довго так лежить бiдне хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарештi змордовану офiру полохливостi... — Хе-хе-хе! — смiється Хо пiд вiкном, де лежить хлопець.— Хе-хе-хе! I жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль... Бо хто раз спiзнається з почуттям страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього... Зросте дитина, змужнiє, i багато сил, вартих кращоï долi, змарнує на боротьбу зi страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу... А хто винен? Гай-гай! — хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь. III Наближається пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла. Свiтло хвилями ллється з неба, сповняє повiтря, несито пожира тiнi на землi, заганя ïх пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають таємничi холодки, а й туди хоч тоненькою цiвкою протиснеться воно i смiється, раде, що знайшло i там свого ворога — темряву... Тiльки в ту альтанку, що пiд старезним волоським горiхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не робить свiтло: i зайчиком плигає бiля альтанки, пробившись крiзь листя горiха, i золотою сiткою пада на землю, i мигтить, i переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка — та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки, зазирає туди, а ввiйти — дзуськи! Однак воно помiчає, що альтанка не порожня. Там, на зеленiй лавцi, обкладенiй дерниною, сперши голову на руки, сидить бiлява панночка з смутним обличчям. Бiдна! Скрiзь тепер весело, ясно, свiт божий скидається на рай — а вона сумує. Потiшити б ïï, попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi, мов панi яка,— i не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл, наткнувшись на якийсь папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивляється до ного й читає збоку: Iнспектор шкiл народних. Пустун трохи злякався, перечитавши титул такоï важноï особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмiлюється й пробi га змiст паперу. В паперi стоïть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маi право картати! I промiнь кидає на дiвчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дiвчинине, блiде й делiкатне, з виразом смутку та внутрiшньоï боротьби, не має в собi нiчого грiзного, що заспокоює й осмiлює пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою золотою косою дiвчини, цiлувати ïï повнi уста, брови, зазирати в великi сивi очi. А паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсувається вiд докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець дорого коштував ïй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зi своïми звичками, поглядами, традицiями; мусила посваритись iз батьком, якого так кохає, довести до слiз та нарiкання матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона — дiвчина почувала в собi силу боротися й перемогти. Тепер же, з папiрцем сим, мусить початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя... i дивна рiч! Панна Ярина в сю рiшучу й важну хвилину почуває, що сили ïï меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неï стало енергiï тiльки на прелюдiю? Панна Ярина складає руки на столi й безсильно опускає на них свою русяву голiвку. Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дiдича. Одягнена в оксамит i шовк, пересвiдчена, що найдрiбнiшi забаганки ïï будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих кiмнатах палацу, по тiнистих алеях батькiвського парку. Незабутня пора! Одно тiльки дратувало Яринку, робило ïй навiть прикрiсть — се заборона бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями... Фi! Хлопськi дiти! — якi в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то бидло, а не люди! — чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такi вiдносини до бидла, у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумiла, що мужикiв сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв, кухарiв, робiтникiв. Навiть бiльше. Вона сердечнiше вiдносилася до справжнього бидла, нiж до тоï нижчоï раси. Коли для забави панночки приводили перед ганок мале телятко або вiзник приносив щенят, Яринка обiймала ïх, цiлувала, пестила, знаходила чудовими, тодi як на дiвчину, дочку наймички, не звертала вже найменшоï уваги, наче то була не людина, а кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом — Яринка стала панночкою, як i ïï приятельки, сусiдки з iнших сiл. Минали роки, збiльшуючи той мур, що стояв межи двором а селом. З одного боку були пани, з другого — бидло. Виросла Яринка на панну Ярину й мусила позбутись думки, що все, що ïï оточує, належить до батька або може бути куплене батьком за грошi. Ярина знала вже, що батьки ïï бiднiють i хоч не показують сього перед людьми, навiть триб життя не змiнюють, але почувається вже потреба негайноï лiквiдацiï iнтересiв для забезпеки хоч неласого шматка хлiба. Тим часом дозвiлля (а сього добра в панни Ярини було чимало) вкупi з допитливим розумом напрямили дiвчину на книжки. Пожираючи без ладу сотнi томiв, Ярина вмiла, однак, зiбрати в головцi промiння мислi, розкиданi там, вiдгукнутися серцем на чеснi й високi поривання. Природна щирiсть стала тут у пригодi. Правда, кожна нова думка, що не згоджувалася з ii дотеперiшнiм свiюглядом, викликала цiлу бурю в молодiй, не змiцнiлiй ще душi, але мур, що вiддiляв ïï вiд села, валився й вiдкривав не бидло, а справжнiх людей, з людськими iнтересами, болями й радощами. Ярину зацiкавило се невiдоме ïй мужицьке царство, Вона почала придивлятися до нього, наскiльки се було в ïï змозi, i налякалась темноти й убожества, що панували там. Боже! побiч жиють люди, брати ïï, i нидiють у темрявi та злиднях, коли вона збиткується працею рук ïх! Чи ж пiсля сього можна назвати себе людиною? Чи ж пiсля сього можна добачати в собi образ божий?.. Нi, годi! Розбити пута, що вiд вiку сковують бiлi, неробучi руки, скинути полуду з очей i чесно та смiливо звернути скривдженим те, що до ïх належить. Доволi бути лялькою, коли людина — то людина, i довести се треба дiлом, а не словом. Дiвчина запалилася до працi, до дiяльностi, поклала присвятити життя своє для тих, що досi працювали на неï. Так справедливiсть каже. Вона буде вчителькою, вона понесе свiтло в темряву, потiху — смутковi, помiч — убожеству. А що вдома на неï чекає буря, так що ж, хiба вона не винесла вже бурi сама в собi, коли новi думки, новi почування стрiлися з ïï первiсним свiтоглядом? Дома справдi зчинилася колотнеча. На Ярининi плани старi спершу дивилися, як на дивогляднi забаганки пещеноï дитини, але побачивши, що не жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття дiвчини. Але вона перемогла себе й поставила-таки на свому. Замовкли батьки, затаïвши смуток у серцi, однак не тратили надiï, що час або який випадок звернуть ïм дитину, притулять ïï знов до чулого батькiвського лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи й без того важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд — дiдич. Ярина спершу й слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед батьковою волею та благаннями закоханого сусiда, випрохала собi три днi розважити все та помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього прийшов вiд iнспектора довго очiкуваний папiр, прийшов i — замiсть заспокоïти — збурив, сколотив ïï спокiй, iз дна душi пiдняв сумнiви, пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши на руки русяву голiвку... Вона не рада тому паперовi. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора, як бога з неба, виглядала його, а нинi — не рада... Рiч певна, що вона не зречеться своïх замiрiв... Вона ламле все — а йде туди, де ïй слiд бути... I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до нового життя, не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську стрiху... По-ки-не бать-кiв-ську стрiху... Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви... Треба себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею... Правда, бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж ïй, бо бiльшiсть ïх вийшла з родин убогих, iз таких, де кожне ще з молоком матерi всисає потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють, усi заробляють... Там нема традицiй, якi б багном закаляли все, що виривається з зачарованого кола егоïзму та кастових iнтересiв. — Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!..— шепотять блiдi уста дiвчини.— Чи стане ж у мене сили, чи стане вiдваги розiрвати його, вийти в свiт широкий на боротьбу з тим, що воно замикає? Добре, я розiрву його, я вийду звiдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмiяна подругами, одна серед невiдомого менi широкого свiту?.. Де тi сили в мене для боротьби? Де той гарт, що мiг би служити порукою перемоги? Я — теплична рослинка... вибуяла в штучному теплi, у душнiй атмосферi теплицi... Перша буря зламає мене, вирве з корiнням... I, замiсть бажаноï користi, живим докором стануть, перед мене закривавленi серця родини й мое власне розбите, знiвечене життя... Боже! що се зi мною? Звiдки легкодухiсть така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Нi, годi... Пiти туди, куди серце кличе й обов'язок... З силою, яку я почуваю в собi, з силою любовi — можна багато зробити... Тiльки не лякатись, тiльки не тратити надiï i... все буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже рiшила я почати нове життя. I почну, i кiнець на тому, i нiчого мислити, i нi над чим мiркувати... Кораблi спалено... I чого я тремчу вся? Чого?.. Дурю себе вiдвагою, коли чую, що сили моï слабнуть, що я легкодуха, нiкчемна iстота?.. Ярина повним розпуки рухом заламує руки й вiдкидає назад, на зелену стiну винограду, свою бiляву голiвку з обличчям, покритим тiнями муки та внутрiшньоï боротьби. А в тремтячих тiнях горiха стоïть Хо, й зазира в темну альтанку, i хита старою головою, i вiє холодом iз бороди. — Гай-гай! — шепотять його старечi уста.— Стiльки сили молодоï мати, мати життя цiле перед собою — i не зважитися стати до боротьби з дiдом, з порохном, що не нинi — то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та гляньбо, подивись!.. Подивись, що на менi немає тоï манти традицiй, у яку ти загорнула мене.. Де там! Не хоче... Не зважиться й очей звести на дiда... Гай-гай!.. — Ну, и доля!..— мимрить далi Хо тоном роздратування.— Кожне уявляє собi мене, як хоче. Для одного я — з торбою на дiтей, з рiзкою в руках, другий убирає мене в шати традицiй, поговору, забобонiв, третiй тремтить передi мною, як осика на вiтрi, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж скiнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже поховає мене смiливiсть людська?.. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злiсть розбира...— бубонить старий собi в бороду, що м'якими сивими хвилями зливається з легенькою парою, виссаною сонцем з вогкоï, теплоï землi. — Чекай же,— каже вiн далi.— Хоч помщусь на тобi, полохлива iстото, хоч полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом — з убожеством та темнотою? Добре. А чи маєш ти сили до тоï боротьби — ти, слабосила жiнко? А глянь-но, панно, у своє життя минуле, що ти звiдти винесла? Ану, подивись!.. Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах — воно тiльки розпестило ïï, ослабило волю... Звiдтiль винесла вона саму незараднiсть, непрактичнiсть... Нi, те життя нiчого бiльш не дало, не в ньому шукати джерела сили... — Iз такими засобами ти гадаєш боротися,— шепотить Хо.— А чи вiдаєш ти, нерозумна дiвчино, що вiд тебе вiдкаснеться родина, скоро ти пiдеш наперекiр ïй, що всi, з ким ти жила досi, закаляють тебе болотом, яко зрадницю ïх кастових традицiй? I до кого ти звернешся, коли, зламана боротьбою, запрагнеш потiхи, спокою? Хто пiдтримає тебе, розбиту, зневiрену? Правда... правда... Нiхто. Одна... Нема рiдноï душi, щоб щирим словом, спiвчуттям загоïла рани сердечнi, заспокоïла, пiдтримала... Вiдрiзана, як скибка вiд хлiба, самотня, як хрест на роздорiжжi... Пустка навкруги, холод... — А чи вiдаєш ти,— пiддає Хо,— що то недостатки, убожество? Ти, що зросла в розкошах, що не робила на шматок хлiба? Не страшно тобi змарнiти в нерiвнiй боротьбi, до часу скласти в домовину молоде життя?.. Боже! Усе проти неï: i люди, i становище жiнки, i убожество... Усе наче змовилося, щоб кинути ïï в огонь, обсмалити ïй крила, коли вона рветься лиш до свiтла. I Ярина бачить уже своï бiлi, випещенi руки худими, чорними вiд працi, бачить красу свою змарнiлу, зiв'ялу, чує в грудях хоре, розбите серце, а за плечима смерть... Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла... Брр! — Ех, залишити б краще всi сi мрiï,— спокушає Хо,— та взяти вiд життя все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо, як кажуть: Не вернеться весна... А що там хтось стогне, хтось пропадає — заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,— i моя хата скраю... Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати, кудою йти!.. Що робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою заламує руки i впадає в тяжку задуму. Враз ïï будять дзвiнкi голоси. То дiвчата-робiтницi йдуть садком на полуднє. — Чули, дiвчата, наша панна вiддається. Там такий гарний панич сватає, хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i грає... Я бачила, як приïздив, осе вже буде день зо три... — Але вiддається? Забожись, Одарко! — Присягай богу! А вона, чуєте, не хоче. за нього... — Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки знаєш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле. — Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що робити не годен? — Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме — такого, що як говорить, то й носом грає, не тiльки очима. — Атож! Е, не журiться, дiвчата, кожна з вас дiждеться! Буде пробийголова, а мастиголови не буде, нi! — Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та жартiв проминула весела громадка дiвчат альтанку, де сидiла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк. Ïï сватають. Так. Перед нею вiдкривається особисте щастя, родиннi втiхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але ïй подобається чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться перед нею. Але вона стоïть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шукає виходу... Вихiд єсть... Одно слово —• i доля ïï з'єднається навiки з долею другоï iстоти, що кохає Ярину без пам'ятi... Вийти замiж? Хто се сказав? Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути — вона йде за своєю iдеєю!.. У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець, здiймаючи бриля, питав приємним баритоном: — Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi? Ярина жахається, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином. То вiн приходить по останнє слово. Вона не встигла опам'ятатись, як вiн трима вже ïï за руку й тихо промовляє тремтячим голосом: — Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово, що виробить серце ваше в одповiдь на моï почуття й замiри. Я ще й досi в непевностi тремчу за долю свою... i ще раз важуся благати вас, панно Ярино, — не вiднiмайте вiд мене руки вашоï, хай вона буде завдатком нашого будучого щастя... Ярина сидить блiда, непорушна, з слiдами переляку та боротьби на обличчi, але не вiдiймає руки вiд щасливого хлопця. Хо не має тут бiльш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий далi, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим тiлом. IV Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою, бо так йому сьогоднi не по собi щось, усе його дратує, усе турбує. Уночi, правда, змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трусi тому знайдено кiлька примiрникiв тоненького збiрника творiв украïнського поета-самовродка Рябоклячки, збiрника, пущеного nota bene цензурою, але виданого його коштом — i то в великiй таємницi, треба додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара Iвановича, звiдки взяв вiн такi страшнi брошури та яку цiль має тримати ïх, а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив ïх тiльки задля ïх дешевини, маючи потребу в паперi для обгортання снiдання своïм дiтям-школярам, що вiн не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вмiє навiть читати повкраïнському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими малоросами не має й не хоче мати... Йому, однак, не понято вiри, потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися... i прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордує, нагодує дрижаками... Тут i так тремтиш весь день, спокою не знаєш, а тут ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй у молодих украïнцiв... От як не хотiлось йому йти туди, а треба було... Прохано старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се... се просто божевiльнi люди, тi молодi. Се — кандидати на, шибеницю на кращий кiнець! Давай ïм зараз усе: i свiдому вкраïнську iнтелiгенцiю, i народну освiту з добробутом, i рiдну культуру, i героïв, i патрiотiв, i грушки на вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi слухати, не мiг пробувати далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж... Вiн просто втiк iз вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помiтив його навiть близько хати, де було зiбрання. Адже й вiн украïнець, i вiн патрiот... Се доведено не раз i не двiчi. Хто, як не вiн, ще за часiв студентства вiсiм мiсяцiв висидiв у в'язницi?.. Правда, не в украïнствi шукати всiх причин того в'язнення, але якось приємно тепер, коли вже лихо давно минуло, залiчити тих вiсiм мiсяцiв на карб патрiотичного страждання. Далi — хто, як не вiн, пiдтримує молодi таланти, так потрiбнi... Малоросiï? Адже вiн не пожалував ста карбованцiв на видання творiв самовродка Рябоклячки, а що творiв тих нiхто не купував — на власнi грошi набув сотню примiрникiв, щоб послати на село, до своïх, i таким робом довести, що, вiрний демократичнiй засадi, не розриває зв'язкiв iз народом, пам'ятає про його духовi потреби... Адже всi знають, що вже десять лiт збирається вiн написати наукову розвiдку на вкраïнськiй мовi, хоч та мова страх яка бiдна, яка не здатна до наукових праць... Вiн згоджується, що не знає мови, так якось не було часу вивчитись... i через те мусить балакати по-московському, здобуваючись iнколи на макаронiчнi фрази. Але те ж вiдомо всiм, що вiн усе збирається простудiювати трохи вкраïнську мову... А на роковинах, на вечорницях,— хто так патрiотично (без жартiв!) п'є горiлку, так щиро заведе пiснi, вдарить тропака?.. А скiльки страху набратися, скiльки натремтiтися, скiльки обережностi треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще не патрiотизм? Мало на сьому ще? А вони патрiотiв шукають!.. Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед. Очевидячки, думки сi не заспокоïли його. Щось ще турбувало його, залазило до серця, зазирало пiд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокiйний. Ану ж, борони боже, хто спостерiг, як вiн увiходив або виходив iз зiбрання молодих? А що тодi буде? Погана справа. Лихий понiс його туди, до тих божевiльцiв. Чи не краще то було пiти на вiнт до сусiда? Ат!!! А тут ще сон такий, наче вiщує щось. Погано. Е, що там врештi сон! Дурниця. Воно якось не пристало навiть людинi з вищою освiтою, з поважним становищем значного урядовця вiрити в сни, як вiрить у них темна, неосвiчена баба на селi... А проте на серцi наче мишi шкрябають. Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, звiдки визирнуло до його чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим украïнським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив вiн бороду й волосся, осмiхаючись до думки, що не понизився ще курс його в жiнок. Але й се не помогло. Сон та вчорашнiй вечiр не йшли йому з голови, дратували нерви. Вiн усе сподiвавсь чогось лихого. Ураз — дзвiнок. Макар Iванович так i жахнувся, так i затремтiв увесь. Неспокiйним поглядом окинувши покiй, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого небезпечного, вiн сам побiг вiдчиняти дверi. — 0-ох! — з пiльгою зiтхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з пачкою кореспонденцiй.— Листоноша! Нервовим рухом одкинув вiн набiк Свiт, Киевскую старину, Зорю й узявся за листи. Вiдкритка? Вiд кого б се? А-а, вiд брата-бурсака. Прчитавши заледве кiлька слiв, Макар Iванович почервонiв, пiдплигнув на мiсцi i в найвищому обуреннi кинув вiдкритку на стiл. — Се... се... се... чорт зна що таке!..— скрикнув вiн.— Се просто нiкчемнiсть... Писати до мене по-вкраïнському на вiдкритцi... компрометувати мене! Вiдкритку кожне може перечитати, кожне може побачити... Я не дозволю так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю патер-ностер! Макар Iванович бiгав по хатi в сильному роз'ятреннi, наче з вiдкритки тоï знявся рiй вiс та покусав його. Врештi, трохи заспокоïвшись, вiн узяв картку в руки, щоб дочитати. — Ну, що ж там особливого? Я здоров, коханий брате... Як твоє здоров'я?.. На святки, може, приïду... От i все... Ну, взяв би i написав би по-росiйському... А то...— Макар Iванович здвиг плечима i сердито по дер вiдкритку на дрiбненькi шматочки. Другий лист, вже у ковертi, викликав тiльки усмiшку на уста Макара Iвановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись до його патрiотизму, прохала порятувати молодого вкраïнського письменника, якому тепер дуже скрутно; особа та зiставалась в надiï, що Макар Iванович дасть протеже ïï мiсце в своïй канцелярiï, бо ще недавно натякав, ще потребує помiчника. Макар Iванович осмiхнувся. Нема дурнiв! На сей гачок його не зловиш! Вiн буде приймати в канцелярiю молодих? Навiщо? Щоб скомпрометуватися, щоб мати неспокiй, а то — хто зна — може, й великий клопiт? Хiба вiн не знає тих шибайголiв, купаних в окропi! — Нi, красненько дякую,— розводить вiн руками з уклоном, наче перед ним сидить та особа, що писала лист.— Звертаєтеся до патрiотизму? Згода. Даю п'ять... ну, десять карбованцiв до складки на запомогу голодному, але встромити палець межи дверi... уклiнно дякую... Може, хто другий зохотиться... Осмiхаючись, Макар Iванович зараз же написав солодку вiдповiдь, виставляючи прикрiсть, яку зробила йому неможливiсть дати мiсце певнiй особi через брак вакансiï, й запевняючи заразом, що почувається до обов'язку зробити все можливе для вкраïнського письменника. Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював лист, коли з другоï хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок. — Папа! папа! — загаласував вiн,— Мама сказала, чтобы ты послал по водку!.. — За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужичонок ты этакой?! I роздратований украïнський патрiот, забуваючи на хвилинку про свiй патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку: — Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашоï на те, як балакають нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать росiйську мову! Се бог зна що таке... се нi на що не схоже!.. Макар Iванович хвилюється, бiгає по хатi. Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його: i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць... Ай, тi вечорницi!.. недурно кажуть, що як має скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба ж було зробити таку капiтальну дурницю — пiти на вечорницi... Бути не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... i тодi... прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години... Ото вклепався, ото вскочив!.. Буйна фантазiя тручає бiдного Макара Iвановича по похилостi в якусь чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого вiн не пригадує в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би той страх, коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак на брак ïï. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра, розумiєте ви? Шку-ра!! Макар Iванович так завзято бiгає по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що вже давненько крiзь вiкно прицивляється до сiєï сцени, не може вдержатися вiд смiху. Старий знає, що небезпечнiсть не скаламутить лояльного життя добродiя Лiтка, й весело хихикає: — Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого й стояти тут, так утiшно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нiчого нема втiшнiшого, як такий страхополох — фiл. О, знов дзвiнок!.. Макар Iванович аж кинувся, так той дзвiнок прикро вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марiйко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше вiдчинити!.. Макар Iванович, бажаючи дiзнатись, хто прийшов, крiзь вiдхиленi дверi зазирнув у передпокiй... зазирнув i охолов. Ой леле! Офiцер... з бiлими шлiфами!.. Макаровi Iвановичу аж в очах потемнiло, аж у п'ятах похололо... От i справдилося його передчуття. От i нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу, скинув на його очима, вхопив бiдну, невинну Зорю i, невважаючи на протестуюче Д. Ц., укинув ïï пiд стiл, у кошик. Запевнившись, що в хатi нема бiльш нiчого небезпечного, вiн скупчив усю силу волi, щоб дати обличчю свому спокiйний вираз. I саме був час. У хату вступив гiсть... вiйськовий лiкар, знайомий Макара Iвановича. Х-у-у! Як же вiн налякав його! Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався до доктора, попрохав його сiсти. I чого вiн ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в головi Макара Iвановича.— Адже я вже раз не пiзнав його на вулицi. — Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,— почав гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.— Учора ви так хутко покинули наш гурт, що... — Голова в мене розболiлась так, що, повiрите, ледве до лiжка доплентався,— скривився Макар Iванович. — Отож i ми так домiркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам вiдомо,— вiв далi доктор,— позавтра в мiстi Луцькому має вiдбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полi вкраïнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацiï, якi б свiдчили про iснування наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти удiл в тому похоронi депутацiєю й вiнком на могилу покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але... Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом? — мiркував собi Макар Iванович i перехопив, виймаючи калитку: — Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок... — Спасибi,— обiзвався доктор, ховаючи жовтий па- пiрець.— Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацiï,— казав вiн далi.— Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати вас поïхати депутатом на похорон i завезти вiнок, що я й чиню тепер з приємнiстю. Макар Iванович зразу налякався. Може, се небезпечно? Але такi почеснi запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом... Вiн так любить Украïну й той добрий украïнський люд! Бiдна, бiдна Вкраïна, чого б вiн не зробив для неï!.. Макар Iванович цiлком розкис. Вiн дякував за честь, запевняв у своєму патрiотизмi, розводився над браком iнтелiгенцiï вкраïнськоï й, урештi, обiцяв, умовившись щодо своєï ролi з громадянами, виïхати завтра в мiсто Луцьке ранiшнiм потягом. — А хто ïде з молодих? — зупинив вiн виходячого доктора. — Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком. Погана компанiя,— подумав Макар Iванович, кривлячися. Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години прислати вiнок, а Макар Iванович лишився у хатi. Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i причаïвся в куточку, звiдки вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича. Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди був певним, що заслуги його, яко патрiота, не загинуть марно. Золото — скрiзь золото. Вiн навiть не дивується, що з-помiж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку вiн має право... Тiльки... навiщо тi двоє молодших? Вони якiсь... непевнi... Адже можна б було запрохати когось iз старших — правда, не таких славних патрiотiв, як Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвiдку,— але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрiй Гавриленко... Чекайте! Який се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як же се вiн, Макар Iванович, урядовець, людина офiцiально лояльна, прилюдно виступить з ним у такiй справi, що вже сама з себе трохи... як би се сказати?.. ну, трохи небезпечна! Нi, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час, такi умови, що як плюнути — пiдпасти пiд категорiю украïнофiлiв, сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. мiж нами кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацiï, до чого такий бучний похорон, з вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина — поховати ïï тихенько, зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою (п'яною — шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн не звернув на се уваги), посумувати, що бiднiй Украïнi нашiй щербата доля забирає кращих синiв,— i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру... Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн з обiцянкою ïхати на той похорон. Що то в нього — двi голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд всевицячого ока? Краще б було вiдмовитись, краще б не ïхати. I як можна бути таким необережним?! Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат! — Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! — бiгає по хатi збурений Макар Iванович.— Тепер якось нiяково назад лiзти... А ïхати не можу... I не поïду, нiзащо не поïду... Але що менi зробити, як викрутитися?.. Боже! Макар Iванович бiгає по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають. — Ха-ха-ха! — регочеться старий, узявшись у боки.— Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднiшу фiгуру? Оце фiл так фiл, чистоï, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!.. Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд неï, а наш патрiот тiпається, мов у пропасницi, уявляючи буйною фантазiєю всi наслiдки своєï необачноï обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i допитiï, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться. — Не поïду! — рiшає вiн врештi.— Не поïду! — Баринi — ускакує служебка.— Там принесено з крамницi такий вiнок з срiбла, що аж сяє на сонцi... — Дурна! — гримає на неï роздратований Макар Iванович i сiдає за стiл. — Що його зробить? — мiркує вiн.— Напишу хiба, що несподiвано заслаб i через те не можу ïхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя... I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на паперi жаль, що несподiвана слабiсть змушує його зректись великого обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй невтiшний смуток над свiжою могилою вкраïнського письменника, i через те вiдсилає вiнок у надiï, що вiн дiстанеться не в гiршi руки... Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб... вiд страху. V Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лiзе, покректуючи, по ступанцi високо, аж пiд небо, i втискається в маленьку кiмнату, в найтемнiший закуток. В кiмнатi — як в улику: гучний гомiн молодих голосiв бринить усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в гурточок молодiж, щоб, нiм розiйтись рiзними шляхами, востаннє, може, подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину. Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергiï, вiри, злучених з собою теплими, сливе братерськими вiдносинами. I не дивно: всi вони грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище те — любов до своєï краïни, до свого народу; свiтло — то iдея, що дала змiст життю, то свiдомiсть своïх обов'язкiв, тепло — вiра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою... — Братики моï! — здiймає рiч один.— Розходимось ми рiзними шляхами, розлучаємось, навiки злученi одною iдеєю... iдеєю нацiйно-культурного вiдродження нашоï краïни... Перед нами життя, перед нами робота... Розiйдiмось ми промiннями сонця, понесiмо свiтло у темнi закутки... Розпливiмось глибокими рiчками, зросiмо рiдну землю, i, як дiвочi вiнки, зазеленiють нашi ниви... Не лякаймось великостi працi, не жахаймось важкоï дороги! В iдеï нашiй, в нашiй працi, в нашiй смiливостi — сила наша. П'ю за смiливiсть! — За смiливiсть! — лунають голоси, вторуючи брязкоту чарок. — Хе-хе-хе! за смiливiсть!..— глузливо шепотить Хо.— Розiйдемось промiннями... розiллємось рiчками... Хе-хе-хе! Ой, як устануть тумани, як закутають промiння те, як потиснуть морози та скують рiчки — побачимо, куди дiнеться ваша смiливiсть! Хе-хе!.. А про дiда Хо й забули? Не пам'ятаєте, яку чудодiйну силу має його борода? Ге? А сього не хочете?..— I Хо трясе бородою, сповняючи хату холодним вiтром. Але молодiж iз усмiшкою слуха старого. Лякай, дiду! — Нам скажуть, що думки нашi не новi,— обзивається другий.— I ранiш не одно чисте серце зогрiвалося такими ж iдеями... Та тим-то й ба, що тодi тiльки iдея набирає вартостi, коли поростає тiлом, переводиться в життя. Перевагу нашу я добачаю найголовнiше в тому, що ми поставили собi завданням перевести нашi iдеï в життя i певнi, що зробимо все, що в нашiй силi й змозi... Будьмо передусiм скрiзь украïнцями — чи то в своïй хатi, чи в чужiй, чи то в свому краï, чи на чужинi. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челядi... Хай вона бринить i розгортається в нашiй родинi, у наших зносинах товариських, громадських, у лiтературi — скрiзь, де нам не зацiплено... Не попускаймо собi навiть у дрiбничках. Несiмо прапор справи нашоï в дужих руках а будьмо консеквентними, не вiддiляймо слова вiд дiла... Не жахаймось, що дiло те таке велике, таке важке... Робiм, що можемо: на яку б дорогу не ступили ми — йдiм смiливо, пам'ятаючи, що всi дороги провадять до Рима... А поки що нам треба працi, працi й працi... Я, як ви знаєте вже, маючи шматочок власного грунту, iду на село господарювати... Придивляючись ближче до життя села, я пересвiдчився, що навiть одна iнтелiгентна людина може багато там зробити, скоро потрапить забезпечити собi поважання та вплив. Аби охота, а знайдеться змога приложити руки й до освiти, i до полiпшення економiчного та морального стану нашого ладу. — А сила ворожа? А кроти, що стануть пiдривати твiй будинок? А шинкар? А жмикрути всякi? — аж пiдскакує на мiсцi Хо, трясучи бородою.— Чи ж ти гадаєш, що то жарти? — Знаю,— веде далi будучий хлiбороб, наче вiдповiдає на запитання Хо,— що доведеться менi рахуватися з чималими труднацiями, стрiти багато перешкод, але теж багато й вiри в мене у свою iдею, багато сили молодоï, багато енергiï вкладу я в свою працю! П'ю за працю на пожиток краïнi нашiй, панове! Випито за працю. — Приймаючи сей тост,— обзивається третiй,— додам кiлька слiв. Пригадайте собi, панове, байку про селянина, що, вмираючи, на пучку прутикiв показав синам, яку силу має єднiсть. Отож єдностi, яка б робила нас iз кволих навiть одиниць незламаною силою, потребуємо й ми... Важка праця, перешкоди, що неминуче стануть нам на дорозi, усякi лихi пригоди здолають зламати хоч якi сили, хоч яку енергiю, i горе людинi, що в таких обставинах почується самотньою, вiдiрваним листком... Отож треба нам цементу, щоб нарiвнi з iдеєю зв'язував нас докупи, а таким цементом уважаю я щирi, чисто братерськi вiдносини мiж нами, обопiльну помiч, пораду... Опрiч двох тостiв — за смiливiсть i за працю — п'ю ще й третiй: за сднiсть! — За єднiсть! — торкнулись усi чарками. В маленькiй кiмнатцi чимдалi стає гучнiше. В атмосферi, повнiй палких речей, смiливих поривань, надiй, енергiï, повнiй безкрайоï вiри в iдею та власнi сили, загрiтiй юнацьким запалом, гарно почувається молодiж. Байдуже ïй, що Хо з усiєï сили намагається налякати ïï: то бородою має, з вiтром холодним дрижаки посилаючи, то вiдхиляє заслону, показуючи спокуси й небезпечностi, що мрiють на життєвому шляху... Байдуже!.. Палка молодiж у живi очi смiється старому, кепкує з його заходiв, зве його порохном. Хо має причину радiти, бо хто ж то, як не вiн, нарiкав на полохливiсть, що трима його на свiтi, не дає спокiйно зложити кiсток у домовину? Але Хо не сьогоднiшнiй, вiн старий як свiт, його не зведеш. Ох, багато бачив вiн на вiку свому! Бачив вiн i таких, що, повнi молодечоï вiдваги, викликали на герць потуги зла, а як прийшло що до чого — першi ж п'ятами накивали. Ставиться, як лев, а гине, як муха. Бачив Хо таких, ох, бачив, i тепер... не вiрить. Просто не вiрить, щоб ся палка молодiж, скоро зiткнеться зi справжнiм життям, витривала боротьбу з його чудодiйною силою, не пiдхилилася ïй. Адже й такi Макари Iвановичi мали своï хвилини зваги, а тепер що з ними сталося? Пожалься, боже!.. — Слова, фрази!..— шепотить Хо.— Се абихто зможе! А от дiлом довести вiдвагу — й то не нерозсудливу вiдвагу, а таку, щоб давала змогу повсякчасноï працi — се я розумiю! Не можу, правда, наперед сказати, що ви нездатнi на се, але не повiрю, поки життя ваше не покаже вашоï правди... А тодi... О, тодi страховi Хо легше стане, бо ближче буде до могили... Хо слухає, як молодий лiкар розгортає плани своєï лiкарськоï та просвiтньоï дiяльностi на селi, де має замiр оселитись. Вiн веде боротьбу з темнотою, з забобонами, з ворогуванням селянина до iнтелiгента, органiзує дешеву медичну помiч... Чує Хо, як сiльський учитель обiцяє хитромудре керувати помiж пiдводними камiннями сучасних порядкiв, а таки доплисти, куди треба, таки досягти своєï мети... А ось починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважнi студiï, простати своï iдеï та працювати не то в свято, але й у будень... I Хо не може його нiяк злякати анi цензурними умовами, анi фатумом украïнського письменника писати graiis або за бiг дасть... Довго ще, мов улик той, гуде маленька кiмната пiд небом, довго ще чекає Хо, аж поки братерський поцiлунок на прощання не закiнчить свого пам'ятного вечора. — Не полегшало менi з того, що глянули менi сьогоднi в вiчi, не полегшало...— шепотить Хо, плентаючись за останнiм з гостей.— I не полегша, аж пересвiдчуся, що не порожнi згуки лунали там, у кiмнатцi, що час i життя не зламають вiдваги вашоï... Почекаю ще... почекаю... i * * * Минає кiлька лiт. Змордований вiчною блуканиною, знуджений полохливiстю всього живучого та невдячною ролею страху, шкандибає по курнiй дорозi Хо, пiдпираючись довгим костуром. — Скучно на свiтi, нудно на свiтi... скрiзь повно страхополохiв...— мимрить старий у роздратуваннi.— А ти волочись по свiтах, не бачачи кiнця-краю своïй мандрiвцi... Ох, важко, важко, спочити б уже...— зiтхає вiн до спокою. — А що се манячить улiворуч? — зацiкавився Хо, з-пiд руки вдивляючись у далечiнь, що червонiла вся в промiннях заход ячого сонця.— Село? Не пiду туди; остобiсiли менi оселi людськi... Е, нi, стривайте, зайду, бо тут живе хлiбороб-iнтелiгент, що то нахвалявся запровадити на селi новi порядки... Побачимо... Сонце вже сiдало, коли Хо входив у село. Насам-i перед, як пристало порядному подорожньому, подавсь вiн до корчми. Але що за диво? Корчму хтось обгородив, прибив нову табличку над дверима та повиганяв звiдти, мабуть, усiх п'яниць, бо якось там так дивно тихо, мов у церквi... Хо наблизився, глянув на табличку й прочитав: Школа. Е-ге-геï Ось воно що! Недавно була корчма, а тепер школа. Де ж корчма? Хо обiйшов село, але корчми не було. Чудасiя, та й годi! А що то робить пан дiдич, цiкаво глянути? — подається Хо до чепурного двора, що дивиться на нього осяяними вiкнами. Старий присувається до вiкна, зазира всередину й бачить: у хатi, за столом, сидять гостi — учитель та селяни. Усi вони вкупi з господарем щось пишуть, рахують, мiркують. У кутку двоє дiтей граються, декламуючи байку Глiбова Вовк та ягня. — Що вони там рахують? — шепотить Хо, прислухаючись: — Еге! ось що: касу ощадну заложили. Бач ïх! А се знов що? Гомонять про якусь землю, що громада має купити в сусiднього дiдича. Еге, вiн таки оре перелiг свiй, той хлiбороб! Що ж далi, що ще нового?.. Хо, однак, мусить вiдiрвати увагу вiд товариства, бо в хату вступає жiнка господаря, звертаючись до дiтей чистою, неламаною мовою: — А йдiть, дiточки, гратися в другу хату, бо ви тут заважаєте... За якусь часинку господиня знов увiходить, прохаючи всiх на вечерю. Здивований Хо бачить, як усi посполу сiдають за стiл, i каже до себе: А диви! Тут наче нема пана й мужика, а самi люди... По вечерi гостi примощуються, де кому вигiднiше, а господар виймає книжку, i починається лектура... Тут уже Хо не витримує. Його обхоплює непереможне бажання викликати вiдважного господаря на останню боротьбу з собою. Хо збирає всю свою потугу: проймаючим холодом вiє борода його, чудодiйна сила, мов хмари тi, насуває найстрашнiшi картини перед очi лектора, а лектор наче не помiчає сього. Але врештi, почувши присутнiсть страха, вiн вiдривається вiд книжки, обертається до Хо i дивиться йому в вiчi довгим, зважливим поглядом... I враз Хо помiчає, що вiд погляду того дiються з ним незвичайнi речi: з бороди вже не вiє проймаючий холод, вона тратить свою чудодiйну силу, тiло його меншає, легшає, немов частина його парою взялась або порохом розсипалась; Хо чує, що на душi в нього стає легше, вiдраднiше, що бiльш таких смiливих поглядiв— i скiнчиться його довiчна мандрiвка, i складе вiн на спочинок своï старi, натрудженi кiстки... Хо йде далi, не чуючи втоми, невважаючи на глуху нiч. Ось i небо всмiхнулось перед свiтанням, ось i сонечко землi вродливiй на добридень дало, а Хо чимчикує, поспiшаючи до села, де молодий лiкар, вiрний своïй iдеï, мав розгорнути свою лiкарську та просвiтню практику. Врештi — село. Хо пiдiйшов до села, i перша хата, яка кинулась йому у вiчi, була шпиталь, мiсце страждання i заразом боротьби з тим стражданням. Хо став на порозi, зазирнув усередину? Що там? Чи нема лiкаря? Нi, єсть: вiн на свому мiсцi, бiля хорих. Тiльки вiн не помiчає Хо, що всiма силами намагається звернути на себе його увагу; лiкаревi просто нiколи. Тут нового хворого привезено, там операцiя, а то треба й лiки самому налагодити. Сила роботи! Довго чигає Хо на хвилину, коли лiкар буде вiльнiшим. Аж ось i дочекався. Лiкар iде додому, обiдає, а по обiдi замикається в своïй хатинi, щоб нiхто не заважав йому писати популярний виклад з гiгiєни для селян, звичайно, мовою вкраïнською... Осю-то хвилину й уважає Хо за слушну для свого досвiду. Вiн дiймає трудiвника холодом, вiн малює перед ним картину недостаткiв, убожества, бо що дасть сiльська практика? Вiн показує йому всi засоби темноï сили, що воює зi свiтлом та чесною працею. Дарма! Не жахається лiкар, а зводить на Хо очi й пронизує його ясним, смiливим поглядом чесноï людини... I знову чує Хо, що сила його слабшає, що сам вiн меншає, i з вдячним серцем, повним поважання, низько вклоняється лiкаревi, шепочучи своє: — Спасибi... А вчитель? I мчиться Хо до другого села, i мусить уклонитись учителевi; бо вiн смiливо пливе помiж камiнням до мети, нi на хвилину не забуваючи своïх обiцянок, своïх обов'язкiв. — Еге-ге! поталанило менi,— радiє старий.— На добру стежку вступив я, пiду й далi по ïй... I ось перед ним маленька хата, а в хатi тiй, зiгнувшись над столом, худий, блiдчй, змарнiлий, працює вкраïнський письменник, i лиш велика душа дивиться з його великих очей. Ледве-ледве пiзнає Хо в ньому юнака з повним рум'яним обличчям, що рвався до слива пам'ятного вечора. I не дивниця: життя йшло, а було в життi тому i кайданiв, i голоду, i холоду, i всього, що мусить зазнати спiвак невiльного народу. — Три чисницi до смертi,— рiшає Хо, дивлячись на його.— Покинь, бо вмреш! — лякає вiн господаря свiтлички.— Бачиш, який холод iде з моєï бороди, а бувають краï, де ще холоднiше... — Покинути? — обзивається тихий голос з-над столу.— Нi, не покину. Вмерти я можу, але що зроблю, те буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо, поки жеврiє вогонь, що маю в серцi, менi буде тепло й добре... I Хо стрiвається очима з худою, мiзерною людиною i не витримує того погляду, повного вiри, повного кохання до своєï краïни... I ще раз склоняється Хо перед силою, вищою й сильнiшою вiд сили страха. Вiльнiше зiтхнув старий страх, i радiсно й легко зробилося в нього на серцi. Йому забажалося самотини, бо полохливi люди, що стрiвались по дорозi, стались йому гидкими. Чимдуж покинув Хо людськi оселi й подавсь ген-ген полями аж до лiсу. Тут, на знайомiй iалявi, сiв вiн, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився. Сидить Хо i не помiчає, що все живе в лiсi пiд впливом страху затаïло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звiрина причаïлась, малi комашки завмерли в травицi. Ростини боялись навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi квiтки. Пустотливий промiнь сонця зупинивсь у зеленiй гущинi, та лиш здалеку придивлявся до сивоï, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неï. Тихо було, мертво. Але Хо не помiчав сього: вiн сидiв, замислившись, з радiсною усмiшкою на устах, з надiєю в серцi. Надiя та сягала аж у тi часи, коли смiливiсть вiзьме верх над страхом i Хо зложить на спочинок своï старi, наболiлi кiстки... Сiчень
ХО (РАНОК У ЛIСI)