<< Главная страница

FATA MORGANA



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЧАСТИНА ПЕРША * * * Ну, дав Бог недiлю, можна спочити. Малайка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно. Сонце стоïть низько, так у три чоловiки до землi; порожнi й обдертi хатинки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляє на майданi; старi гомонять пiд ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi — думи. Ох, Боже, Боже, трошки того вiку, а як його важко прожити. Андрiй знов не найнявся. Отак щороку. Легкого хлiба шукає. Всю, каже, силу вiддав землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити... на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а ïï Андрiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимахує... Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусiдньоï економiï у гостi ïдуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося... i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть iз копита, в хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до неï. Маланка встає, низенько вклоняється, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил. Всi вони зросли при нiй, на ïï очах. I раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на неï звiдкись. Вона ïла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдає i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як ïй було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяïв. Пiсля матерi лишилася стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки. Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а ïï била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли ïй варити ïсти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу i нiхто не сватає ïï. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити ïсти цiлому табуновi ненажерливоï челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав ïï на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити ïï господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власноï хати, не то що землi — i досi не знає. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi. З одного боку спiвають свашки, а другого дружки, а в хатi, мов в улику, у вiкна дивиться челядь... Iмберу, матiнко, iмберу. Вивини рубочок з паперу... А ïй пiдкотилося щось пiд горло, душить ïï, i вона б'ється головою об стiл, голосить i миє сльозами тодi вже чорнi руки. То доля ïï плакала тодi. Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю... — Агуш, треклятi... Агуш-ша! Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках, i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, як горох. Налякане заколотом, знялось iз сусiдньоï стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою. Маланка заспокоïлась i знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче. Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тiльки ïй волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха: Водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають — багатирi знайшлись... Бодай тобi, прости, Господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер вiддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер iще дитину вiддай ïм... Не дочекають!.. Не таку вона ïй долю готує, вона вiддасть ïï замiж за хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неï. Посватає Про-кiп; таж вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля вiдбути... Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що куди й до чого. Перед очима в Маланки встала левада — зелена, весела, над рiчкою... Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiвує. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок складає. I так ïй весело, старiй, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiтається. То ïï чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть Господь дiждати. Тепер вона господиня. Не на свому — так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась... I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася — от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло — не перестає вона мрiяти про такi чоботи, щороку складає грошi, але грошi розтечуться на щось iнше — i чобiт немає. Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали. ...Далекi поля рожевiли. З низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи. Яка ти розкiшна, земле,— думала Маланка. — Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашати зелом, заквiтчати квiтами. Весело обробляти тебе. Тiльки тим ти недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бiдного приймаєш лише в яму... Але ще дочекають нашi руки обробляти своï ниви, своï городи, своï садки... Подiлять тебе, земле, ой подiлять... I моєму дадуть... Годi тодi рибку ловити... Хоч-не-хоч, а йди, пане добродзею, до плуга... Ох, Боже, Боже, хоч на старiсть зазнати того щастя — дитину свою вивести в люди... * * * Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик у Менделя. — Не морочте менi, Хомо, голови — кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть — буде? Пиво пiнилося у зелених склянках, i шумiло в головi. — Таже сказав, що буде. — 0! О! А нащо ж ви радите вiддати Гафiйку в найми? — Раджу. Однаково пропаде дiвка. Наïсть, нап'є вдома, тобi ж гiрше буде... А ïй одна доля: в найми. Думаєш — возьме хто бiдну? Посивiє дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж вiдведеш в Ямище до економа; добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя. — Не кажiть менi про те, не люблю. Айв мислi не мав такого. — Наймай, Андрiю. — Облишiть, Хомо. Краще пиймо. — Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потiм. — Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву. Андрiй почервонiв i встав з-за столу. — Сиди... Може, неправда? Ти думаєш, що ти люди на? Собака ти, та й вже. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди. Гудзь поклав Андрiєвi на плечi своï здоровеннi руки i почадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, вiд якого пашiло жаром. — Ти не крути... Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаєш вiку? А де ж твоï молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуєш? Покажеш iще й горб... Цiлий вiк iз тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така — робiм i грудьми, то не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк iз худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей, бабрався у гною, у гною спав, на гною ïв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi й сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне вiд мене нiс верне — смердить. А ти гадаєш — пахне? Тiкаю вiд людей — до волiв тiкаю. З волами розмовляю. Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремиҐають, та ревуть, та хвости вiдвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав — жiнка до мене заговорить та ще й пригорне... дiти защебечуть... своя хата зогрiє. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б ïх морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголiв'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай... — Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся? — Га? Лаюся чого? на душi легше... як нахмариться там — вилаюсь, i легше... якби не лаявсь — згорiв би. Таку злiсть у собi почуваю, аж душа пашить... Як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би вiд хати до хати — та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'є людську кров, а другого — що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце... Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю; очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво. Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тiсному жидiвському ванькирчику. Дожив до сивого волосся, а добра не зазнав, ой, нi... — Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працює... Але Хома знов сердився. — Пропади ти пропадом... Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi... — Коли чоловiк працює, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає... — ...Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось iще вiд панщини... — ...Ну, як земля нiчого не дає — на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своïй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви... — ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають: дайте хоч на сорочку,— хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо. — Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла... — Авжеж погорiло, усе полотно згорiло. — Яке полотно? — Як — яке? Таж розказував. — А, так-так... Ну, пиймо краще. За ваше... — А як же з Гафiйкою? Наймаєш? — Та годi вам. Пиймо. — Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як схочеш. — Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю. На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель. * * Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На нiй лиця не було. Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить. — Iди... мiряють... Андрiй видивився на неï. Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i показувала на дверi. — Iди ж, мiряють-бо... — Хто мiряє? Що? — Пани, ох!.. Наïхали, будуть землю дiлити... — Яку землю? Що ти мелеш! — Всяку... помiж людьми... Iди поглянь, щоб нам одрiзали недалеко, ближче вiд села. Бо ще приладь дiстанеш... — Свят, свят, свят... Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти. Маланка позеленiла. — Ти пiдеш менi? Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, блiда, як мара. — Ти пiдеш менi зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобi, може, байдуже, дак менi не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарiзати ïï! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну! I, бачачи, що вiн стоïть нi в сих нi в тих i дивиться на неï, вона вихопила з припiчка рубель i замiрилась на його. — Iди, бо тут тобi смерть буде!.. Вона ладна була його забити — Андрiй це бачив. — Тю, дурна! — знизав вiн плечима: — таже бачиш — iду...— Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою. Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки ïï лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона усмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять по полю та й мiряють. Вона ïм у йоги: пани моï, лебедоньки, згляньтесь на мене, бiдну, урiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо... А самi регочуть, бодай би вас Бог мав у Своïй ласцi... Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить... Стiйте, стiйте, може, i в неï голова недурно на в'язах... Хiба вона не змiркувала, що вони ïï дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б содома знялась, що живцем пожерли б один одного... Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони ïï не скривдять... Ще коли б Андрiй прохав, а то став, як пень, бодай би... Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, ïй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний Ґрунт i хазяйство, сама ж не могла ïсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама усмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребенем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi. — Може б ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? — питала вона Андрiя i дiстала iз скринi єдину його святочну одежу. — Закропи душу ягiдками, ковалиха дала... Андрiй давно вже не бачив ïï такою ласкавою. А в неï серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Усмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, у руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза. З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потiм поïхали. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться. Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала вiдсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний Ґатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли ïла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити ïй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящоï хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неï в хатi завелось багато вузликiв з насiнням — великих i малих,— i раз у раз щось сушилося на вiкнах. — Куди ти його подiнеш? — дивувався Андрiй. — Адже у нас усього двi грядочки. Вона таємниче осмiхалась i поблажливо хитала головою. — Не журись... То вже моя голова в тiм... В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала ïх, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв. Вертала додому задумана, з очима, втупленими у простiр, гладила Гафiйку по головi i часом усмiхалась сама до себе. Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба має грошi, та лише таïться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка... * * Iдуть дощi. Холоднi осiннi тумани клубочать угорi i спускають на землю Мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе безнадiя, i стиха хлипає сум. Плачуть голi дерева, плачуть солом'янi стрiхи, вмивається сльозами убога земля i не знає, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнiï ночi. Де небо? Де сонце? Мiрiади дрiбних крапель, мов умерлi надiï, що знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорнi думи, горе серця крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим... Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь його видко обом — i Андрiєвi, i Маланцi, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани, йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi, що вiдбились вiд свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрi безвiстi... Тьмяно в хатинцi. Цiдять морок маленькi вiкна, хмуряться вогкi кутки, гнiтить низька стеля, i плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, iз цим безупинним спаданням дрiбних крапель пливуть i згадки. Як краплi сi,— упали й загинули в болотi днi життя, молодi сили, молодi надiï. Все пiшло на других, на сильнiших, на щасливiших, немов так i треба. Немов так i треба... А дощ iде... Горбатими тiнями у хатнiм присмерку сидять старi, немов рiшають загадане Гудзем завдання: чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде... ЧАСТИНА ДРУГА * * * Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй був при роботi i хоч не весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрiєм вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi ïм минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насiння вона кинула в порох своï колишнi надiï; вони тепер знову прохались до ïï серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село — котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй — нiхто не питав. Чутки пливли, як хмари, самi собою, носились в повiтрi, мов пил з квiток в час красування ниви. — Чули? Будуть землю дiлити. — Обдарують людей. Минуться злиднi. — Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити. — Навiть пани гомонять: оддаймо землю. — Пани? Не вiрте. — Аякже! — Звiсно, бояться. В Маланки очi блищали. А тут — сама земля подає голос. Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на неï теплом, як колись маминi груди. А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд неï силу. Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю. Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне? Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало: Не журися... подiлять.., подiлять... Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. ïй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi — руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було; довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращоï долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як ïï мати. Тiльки й землi твоєï буде, що лопатою згорнуть на груди. Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тим часом сподом, потай од холодноï думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле. Хвилює на сонцi нива, та Божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би — небо задивилось в озерце, на сiножатi — вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Маланки: бабо!.. I все те — родюча нива, вiз, конi, кубло,— все те своє, рiдне, з серцем зрослося. Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято... бач, процвiтають на нивi, неначе мак... Вранцi Маланка — кого стрiла — питала: — Не знати: будуть землю дiлити? Ковалиху — i ту зачепила: — Чули, серце, скоро землю нам мають давати. — Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину; завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою... — Ой, коли б то дав Милосердний... Звiсно, люди — Божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає, де тiльки лицем обернетесь... Маланчине серце топилось, як вiск. ïй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi. * * * Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить: — Мамо, хтось стука в вiкно. Вiкно? Яке там вiкно? Справдi, щось стука. Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить. — Що там? Хто стука? Маланка одчиняє вiкно. — Йдiть на Ґуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив Руку. — Нещастя...— повторяє за ним Маланка. — Дуже скалiчив? — Не знаю. Однi кажуть — вiдтяло руку, а другi — пальцi. — Боже мiй, Боже... Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити — не знає. Нарештi Гафiйка подає ïй спiдницю. От тобi й грiм! Яке безконечно довге село. Там, на Ґуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може — он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота... Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвно дихає поруч Маланки. А Ґуральня далеко. Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з Ґуральнi. — Ти бачив Андрiя? Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить. Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, але Маланка не слуха. Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка, i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув ïй серце. Гуральня бухає димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвоï ночi. На подвiр'ï купка народу, а серед неï свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпихає. — Мовчи там, бабо!.. Сердитий голос ïï спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях, ïй пояснюють. — Вiн, бачите, був в апаратнiй... — Бiля машини, значить... — Бiля машини,— каже Маланка. — Держав маслянку, а шестiрня раптом i того... i повернулась... — I повернулась,— повторює Маланка. — Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло. — При самiй долонi. — Живий? — питає Маланка. — Живий... там фершал. Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй — Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий. Врештi той самий сердитий голос гукає: — Тут жiнка? Ну, бабо, йди... Робочi дають ïй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот. — Андрiйку, що ти зробив з собою? Мовчить i стогне. — Що з тобою, Андрiю? — Хiба я знаю?.. Калiкою став. Збери моï пальцi... — Що ти кажеш, Андрiйку? — Збери моï пальцi, закопай в землю... Я ними хлiб заробляв... Ой... Боже мiй, Боже... Пiдiйшли двоє робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити. В апаратнiй Маланка шукала Андрiйових пальцiв. Три жовтих, в олiï, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою. Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на неï, як на Андрiя, але, спасибi, дав п*ять рублiв. За три тижнi Андрiй повернувся. Худий, жовтий, посивiв, рука в черезплiчнику. — Болять в мене пальцi,— жалiвся Маланцi. — Та де тi пальцi? — Як ворухну ними — а все кортить,— так i болять. Ти ïх поховала? — Авжеж. На городi. Що ж будем робити? — журилась Маланка. — Як що? Пiду на Ґуральню, нехай поставлять на iншу роботу. Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льольо i не пустили. — Се добра справа,— кричав Андрiй.— Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт — не чужа ж вона була, а твого тестя — тепер у тебе руку при машинi скалiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне... Тодi ходила Маланка. Просила, благала — не помоглося. I так, кажуть, великi втрати, за лiкарню платили, п'ять рублiв дали, а скiльки мороки... — От i маєш, Андрiйку, Ґуральню! — шипiла Маланка, зганяючи злiсть. * * * Гола земля, бита крилами вiтру, безнадiйно сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своïх хазяïв, що неохоче збирались до зборнi. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя яловоï землi, яка ïх зродила. Несли свою зброю — одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх ïх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю мужеську плоть, а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали своïх чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя. — Не ходи. Щоб ще чого, боронь Боже, не сталось. Андрiй не слухав. — Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi своïх не страшно. — Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне,— шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним. I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки. Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в святному жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi. — Ой, Боже, щось буде! — лякалась Маланка. — Погромникiв будуть судити... — А кого саме? — Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву... Глядiть, щоб не було чого i Андрiю... — Господь iз вами,— жахнулась Маланка.— Мiй так само був на Ґуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити. А сама озиралась: де той Андрiй? Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом. — Усi прийшли? — Всi. — Не прийшов Безик Олекса. — Я тут... — Треба всiх записати. Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'ïхав на панськiм конi Семен Мажуга. Прив'язавши коня, вiн простягнув руку Мандрицi. — Здоров, Максиме, маю дiло до тебе. Староста глянув на нього. — Не варт ти моєï руки. Ось тобi, маєш... I вдарив Семена в лице. Семен оторопiв. — За що ти вдарив? Мене громада обрала. Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю. — Розступiться там, зараз! Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця. Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк. — Ой братцi, за що ж менi таке? Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшноï розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв. Там не було розгадки i не було надiï. Тодi звiрячий жах пiдняв його на ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала вздовж ногавицi на землю. Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаиий ножик, i повалилось на землю. Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якоï не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробити йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди. — Доволi, готовий! — обiзвавсь Безик. Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули у воду. Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли. Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось порвалось i увiльнилось од пут. Од юрми рiшуче оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст. — Хома Гудзь тут? Виходь! Голови повернулись, i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь? — Нема. Не прийшов. На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання. — Прокiп Кандзюба! — Як! Прокiп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада? Староста пояснив. — Я по нього послав. Вiн зараз буде. — Добре. А тим часом... Андрiй Волик! Ведiть! — Волик... Андрiй...— прокотилось луною.— Тут... ось вiн... — Ой, Боже, що вiн вам винен! — кричала Маланка.— Не руште! Iï голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова. Не хотiлося вiрити, що то голос людини. Тим часом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки. — Йди... йди... ось вiн... ось тут. Не поможе. Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своïм цурпалком замiсть руки. На устах у нього бився ще крик. — Змилуйтесь... люди... я нiчого не винен. Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi. Максим поставив Андрiя на ноги. — Хрестись. Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку. — Вийте його. Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу. I знов кривавим шляхом потягли тiло в калюжу. Але зараз мусили кинуть. ïх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук. — Дивiться... он там... он там... встає... ще живий. Семен... Семен... З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання — i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремне шукали, за що б схопитись. — Вiн вийде!.. Вiн зараз вийде з води!.. Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад на мiсце. I знов жорстока тиша здушила серце в жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги. Однак напружену тишу нiщо не порушувало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий. Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зiтхнула великими грудьми, i наче брижi побiгли по нiй, як по водi. — Ведуть! Прокiп iде!.. Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи, i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути. Всi очi вп'ялись в нього, а вiн спокiйно все наближався. Пiд ноги йому попалась пляма свiжоï кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався. Пiдпара махнув до нього острiшками брiв. — Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвiт перед Богом. — Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене. — Пiзно вже, братику. Зараз помреш. — За вiщо? — Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш. — Громада так присудила? — Громада. Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi. — I ви проти мене? Що я зробив? Вони мовчали. Рятунку не було. Дядько Панас торкнув його в плече. — Може, покликать Марiю? Прокiп безнадiйно махнув рукою. — Покличте. Вона ледве протиснулась крiзь натовп — в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз укляк-а на обидва колiна на мокру од кровi землю. — Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, вiн би в тому не був. Вона кланялась низько, з дитиною, в один i в другий бiк. — Годi, Марiє... вставай...— спиняв ïï Прокiп. — Слухай, Марiє... I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу. — Слухай, Марiє... ось що... коня продайте... нащо вiн вам... — Ой Боже,— голосила Марiя. — Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що позичив... хлiб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде... Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить... — Швидше там! — наглив Пiдпара. — Ой,— голосила Марiя. — Кланяйся мамi... нехай простять... та й вже. I ти прости... Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини. — Готовий? — питав Максим. — Ще маю грошi громадськi... ключi. Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку. — Полiчiть... Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок.— Потому згадав: — Ще двi копiйки. I вийняв з кишенi разом з ключами. Максим забрав. — Ще маєш що? — Дозвольте скинуть жупан. Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi. Круг нього з спiвчуттям гомонiли: — Добрий жупан. — Шкода було б, якби умазався в кров. Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi. — Стiйте,— спинив ïх Панас Кандзюба,— я сам.— Вiн все ще бiля Прокопа тупав. — Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ïй востаннє. Страшно нам... вiйсько iде... не всiм бути в одвiтi... тобi заплатить Бог... Перехрестись. Прокiп перехрестився. Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ïï одтягли мiж люди. — Прощайся, синашу... Прокiп вклонився на чотири угли. — Простiть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте... — Хай Бог простить... Прощай i нам... Панас Кандзюба знову торкнувся небожа. — Куди тобi стрiляти? Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав. — Стрiляйте в рот. Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi. Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув. А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди. Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду. Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий? Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли. Пiдпара послав ïх шукати. Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти ïх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаврила, тестя Пiдпари. Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиревi руки шукали жертви. Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останнє тепле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся у чорну безвiсть i хитав зорi, що золотили дрiбним намистом кривавi води калюжi... * * * Маланка ледве допхалась до своєï халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знесиленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей поховала в серцi, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема у ньому нi страху бiльше, анi жалю, вона вся дивно порожня, зайва на свiтi i непотрiбна. Добре, що хоч свiтла нема, бо ïï очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо. Все од неï тiкає, все одцуралось. Був у неï Андрiй — цiлий вiк гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрiя. Пестила мрiю про землю, а земля встала проти неï, ворожа, жорстока, збунтувалась i втекла з рук. Як марево поманила i як марево щезла. Лежить холодна i ссе тепер кров... Маланцi бiльше нiчого не треба. Аби тiльки поночi було i вiчно нiмувала ся пустка, як в домовинi. Рипнули дверi. — Хто там? — Я. Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прiрву. Хоч би слiд залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навiть нинiшнiй день одсунувсь далеко, так далеко забiг, що видається давнiм, давно забутим сном. Чи що було сьогоднi, чи нiчого не було? Одно тiльки виразно яснiє у пiтьмi: одрiзанi пальцi Андрiя. Три жовтих цурпалки, в олiï, з прилиплим пiском. Шукала, десь був четвертий, i не знайшла. Що б пошукати краще!.. — Де ти була? А пальцi крутились перед очима, як хробаки. Синi нiгтi мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зiбралась в зморшки, i мiж ними чорнiв робочий бруд... Вона ïх поховала — тiльки забула, в якому мiсцi... Голова в неï починала болiти од того, що не могла згадати. — Де ти була? — Марка рятувала. — Утiк? — Утiк. — А батька забили... Бiльше не було слiв... Нiхто не будив вже чорноï тишi, що наливалась крiзь вiкна у хату. Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею трiпались зорi, наче в небесному акварiумi грали золотi рибки. На свiтаннi козаки вступили в село...
FATA MORGANA


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация