ЦВIТ ЯБЛУНI



Категории Михайло Коцюбинський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1902р.

Оригинал Етюд Я щiльно причинив дверi од свого кабiнету. Я не можу... я рiшуче не можу чути того здушеного, з присвистом вiд¬диху, що, здається, сповняв собою весь дiм. Там, у жiнчинiй спальнi, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабiнету, ходжу вже третю безсонну нiч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повiтря. Моя лампа пiд широким картоновим абажуром дiлить хату на два поверхи — вгорi темний, похмурий, важкий, пiд ним — залитий свiтлом, iз ясними блисками i з сiткою тiней. Послана на кушетцi й неторкана постiль особливо рiже око. За чор¬ними вiкнами лежить свiт, затоплений нiччю, a моя хата здається менi каютою корабля, що пливе десь у невiдомому чорному морi разом зо мною, з моєю тугою i з моïм жахом. Менi дивно, що я усе помiчаю, хоч горе забрало мене цiл¬ком, полонило. Я навiть, проходячи повз стiл, поправив фотографiю. 0! Тепер симетрично!.. A свист не вгаває. Я його чую й крiзь зачиненi дверi. Я не пiду до спальнi. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дiвчинку, ïï голi ручки на ряднi; бачу, як ходять пiд рядном ïï груди, як вона роз¬тулює спеченi губи й ловить повiтря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обiймає пухкими рученятами шию лiкаря й само одкриває рота. Таке покiрливе тепер, котенятко... Се менi крає серце. Коли б швидше кiнець!.. Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук — i моє сер¬це падає i завмирає. Менi здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крiзь вiкно якась iстота з ве¬ликими чорними крилами, просунеться по хатi тiнь або хтось раптом скрикне — й обiрветься життя. Я прислуха¬юсь. Нi, дiм не спить. У ньому живе щось велике, невiдоме. Я чую, як вона дихає, зiтхає, як неспокiйно калатає його серце i б'ється живчик. Я знаю — тo тривога. Вона дер¬жить у своïх обiймах навiть хатнє повiтря, й так хочеться вибитись з-пiд ïï гнiту, вийти з дому i скинути ïï з себе!.. A я ходжу. Рiвним, розмiреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своïх нiг, не керую ними, вони носять мене самi, мов заведений механiзм, i тiльки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вiкна дивиться нiч, без кiнця довгi, глибокi, чорнi простори. Десь далеко стукає калатало нiчного сторожа. Скiльки вiкiв будить воно нiчну тишу своïм дерев'яним язиком, скiльки людей, поколiнь пережило... Воно зав¬жди викликає у мене настрiй, почуття зв'язку з далеким минулим, iз життям моïх пращурiв. Щось є просте й миле у тiй промовi калатала, якою воно серед тишi й безлюддя обiцяє боронити спокiй твого сну... Чому б менi не взяти такоï ночi до того епiзоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловiка, опинилась раптом iз великого города у глухому мiстечку? Ïй не спиться. Вона вiдчиняє вiкно своєï хати... Цiле море дерев у цвiту... м'яки¬ми чорними хвилями котиться навкруги... Спить мiстечко, як купа чорних скель... Hi згуку, нi блиску пiд хмарним небом. Тiльки запахи душать груди та трiпочеться оддаль глухе калатало, немов перебоï серця незримого велетня... Яке се нове для Христини, невидане... Вона вiдчуває... Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав yxo до дверей. Свистить? Сви¬стить... Як ïй трудно дихати, як вона мучиться, бiдна пташ¬ка... Meнi самому сперло вiддих у грудях од того свисту, i я починаю глибоко втягати повiтря, дихати за неï, наче ïй вiд того легше буде... Х-ху! Однак мене морозить... Щось од спини розлазиться хо¬лодними мурашками по всьому тiлy, i щелепи трясуться... Я не спав три ночi... мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину... I менi так жалко стає себе, я такий скрив¬джений, такий бiдний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалiбно кривиться, i в очах крутиться гiрка сльоза... Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотiло босими ногами... Кiнець? Я завмер на мiсцi, й серце моє стало. Щось переливаєть¬ся, i дзвенить вiдро залiзною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жiнку; вона покiрливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Олен¬ку. Добра душа!.. I знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючоï смертi... Куди менi втекти од того сви¬сту, де менi подiтися? Я не маю вже сили слухати його... A тим часом я цiлком певний, що я не вийду з сеï хати, бо я не можу не слухати його. Biн мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. I я ходжу i мучусь, i в мене всi жилки болять од того свисту... Вже пiзно. Лампа починає чадiти й гаснути. Я чую, що трiщить гнiт, i бачу, як блимає свiтло — то пiдiймається, тo падає, мов груди моєï дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу свiтла з життям, i менi здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєï Оленки. Страх який я став забобонний! Я засвiчую свiчку i рап¬том, набравшись зваги, гашу лампу. B хатi стає темнiше, пропали блиски й рiзнi тiнi, на всьому лiг сiрий сумний колорит. Сумно стало в моïй хатi. Я волочу втомленi ноги помiж сiрими меблями, a за мною тихо волочиться моя згорблена тiнь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я ду¬маю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якiсь голоси говорять у менi. Чи не хочете оселедця? Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, i так воно лишилося. Гiд¬рохiнон.., гiдрохiнон... гiдрохiнон... Чогось се слово менi вподобалося, i я повторяю його з кождим кроком i боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полег¬кiсть робить моïм гарячим очам; вони спочивають, солодко спочивають, i перед ними починають простягатися довгi зеленi луки з такою свiжою травою... He чую свисту, за¬тихло калатало... Годинник у столовiй пробив другу. Голосно, рiзко. Ci два дзвiнки впали менi на голову, як грiм iз неба, як нiж гiльйо¬тини. Вони мене мало не забили. Коли ви в горi, коли ви щохвилини сподiваєтесь якогось лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струментi, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кiнця продовжують вашi муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують вашi терпiння й довгими стрiлами-пальцями наближають хвилину катастрофи. з-перед очей моïх пропали зеленi луки, i я знов почув далеке калатало... Вiкно сiрiє. B хатi все так само, як i досi було: так само нагинається од pyxy повiтря жовте полум'я свiчки, так само хилитаються тiнi й висить морок, a проте є щось нове. Певно, ciрe вiкно. Я роблюсь занадто чутким, моï очi помiчають те, чого ранiш не бачили. Я бачу навiть себе, як я ходжу з кутка в куток помiж не потрiбними менi й наче не моïми мебля¬ми; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть — то й смерть, життя — то й життя!.. Дверi од кабiнету рипнули, i в хату тихо входить лiкар. Хороший, давнiй друже! Вiн тiльки що зi спальнi, од моєï дитини. Вiн стискає менi руку й дивиться в очi. I я розумiю його: Нема рятунку? — Нема,- кажуть його чеснi очi. Вiн непотрiбний i одходить, a нa порозi стоïть жiнка i пов¬ним благання й надiï поглядом проводить його через усю хату, наче вiн несе з собою життя нашоï Оленки. Потому вона переводить очi на мене. Гарячi й темнi од нiчниць i тривоги, блискучi од слiз i гарнi. ÏÏ чорне волос¬ся, зав'язане грубим жмутом, таке м'яке i тепле. Bсe сe я бачу. Я все cе бачу. Я бачу ïï миле заплакане обличчя, ïï голу шию i злегка розхристанi груди, звiдки йде запашне тепло молодого тiла, i в той мент, коли вона лежить у мене на грудях i тихо ридає, я обiймаю ïï He тiльки як друга, a як привабливу жiнку, i наче крiзь сон тямлю, що в головi моïй лишається невисловлена думка: Не плач. He все про¬пало. Ще у нас будуть... А, пiдлiсть!.. як може родитись така потiха пiд свист здушеного смертю горла? Оленка вмupaє... Hi, cе нe може бути... Ce дико... cе безглуздо... Хто ïï забирає? Кому потрiбне ïï життя?.. Хто може ви¬точити кров мого серця, коли я ще живий... Мою Оленку, мою радiсть, мою дитину єдину... Нi, не може того бути... не може бути... A, cе безглуздо врештi, кажу я!.. Моя жiнка, сполохана стогоном iз спальнi, метнулась туди, a я кидаюсь по хатi, як зранений звiр, i в непогамо¬ванiй злобi розпихаю меблi, й хочу все знищити. Се пiдло, cе безглуздо,- кричить у менi щось, i зуби скриплять од скритого в серцi болю. Сто чортiв! Ce насильство!-бун¬тує моя iстота. Се закон природи,-говорить щось iззаду виразно, але я не слухаю i бiгаю по хатi. З моïх уст готовi зiрватися грубi слова лайки, i я говорю ïх, говорю уголос i сам лякаюсь свого голосу. Щелепи менi зводить, холодний пiт вмиває чоло... Я падаю в крiсло, закриваю очi доло¬нею... A-a! Я сиджу так довго. Чи тo менi здається, чи справдi свист тихшає? Що ж воно — кiнець? Але жiнка мовчить, не чутно плачу. A може, ïй легше? Може, ïй легше, моïй дитинi? Може, все минеть¬ся, вона засне i завтра ïï очка будуть смiятися до тата? Хiба ж cе неможливо? Хiба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навiть лiкарi од мене одмовились, a проте... Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати! Свистить? Нi, справдi, наче легше ïй дихати.... Коли б тiльки заснула. Коли б заснула... To я, мабуть, помилився при прощаннi з лiкарем. Вiн не мiг би дивитись так смiливо менi в очi... Раптом дикий крик, крик матерi, викидає мене з крiсла. Ноги моï млiють, але я бiжу... Я мчусь наослiп, все перекидаю, б'юсь руками об двepi й наскакую на жiнку, що в iстеричному нападi ламає руки... Я все розумiю... Аж ось кiнець. Ну, з т о ю менi вже нiчого робити, треба заспокоïти жiн¬ку. Я ïï обiймаю, втишую, говорю якiсь слова, яким сам не вiрю, i цiлую холоднi, мокрi од слiз руки. За помiччю Ка¬терини, лаврових крапель, поцiлункiв i холодноï води менi вдається врештi очутити жiнку й вивести ïï зi спальнi. Вона вже не кричить, вона гiрко, нерозважно плаче. Хай випла¬четься, бiдна. A я бiжу у спальню. Чого? Хiба я знаю? Щось тягне мене. Я стаю на порозi й дивлюся. Я чую, що моï лиця при¬сохли до вилиць, очi сухi i не змигнуть, наче хто вставив ïх у рогову оправу. Я бачу все незвичайно виразно, як у га¬рячцi. Посеред хати, на великому подвiйному лiжку, на бiлих ряднах, лежить моє кришенятко, уже посинiле. Ще дихає. Слабий свист вилiтає крiзь спеченi уста i дрiбнi зубки. Я бачу скляний уже погляд напiвзакритих очей, a моï очi, мiй мозок жадiбно ловлять усi деталi страшного моменту... i все записують... I те велике лiжко з маленьким тiлом, i несмiливе свiтло раннього ранку, що обняло сiру ще хату... i забуту нa столi, незгашену свiчку, що крiзь зелену ум¬брельку кидає мертвi тони на вид дитини... i порозливану долi воду, i блиск свiчки на пляшцi з лiкарством... Щоб не забути... щоб нiчого не забути.., нi тих ребер, що з останнiм диханням тo пiднiмають, то опускають рядно... Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерiв, розсипаних пo подушцi, анi теп¬лого запаху холодiючого тiла, що наповняє хату... Bсe воно здасться менi... колись... як матерiал... я cе чую, я розумiю, хтось менi говорить про се, хтось другий, що сидить у менi... Я знаю, що то вiн дивиться моïми очима, що тo вiн нена¬жерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смертi на свiтаннi життя... Ох, як менi гидко, як менi страшно, як ся свiдомiсть ранить моє батькiвське серце... Я не витримаю бiльше... Геть, геть iз дому якомога швидше... Цвiтуть яблунi. Сонце вже встало i золотить повiтря. Так тепло, так радiсно. Птахи щебечуть пiд блакитним небом. Я машинально зриваю цвiт яблунi i прикладаю холодну од роси квiтку до лиця. Рожевi платочки од грубого дотику руки обсипаються i тихо падають додолу. Хiба не так ста¬лося з життям моєï дитини? A проте природа радiє. I чого не змогла зробити картина горя, те викликала pa¬дiсть природи. Я плачу. Сльози полегкостi капають услiд за платочками, a я з жалем дивлюсь на не потрiбну менi зелену чашечку, що лишилась у руках... Я не можу вернутись до хати i лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може, ïй лiпше тепер. Хiба я знаю? Факт!.. A як трудно повiрити менi сьому фактовi, пого¬дитися з ним. Ще недавно, усього шiсть — нi, п'ять день, як вона бiгала тут, у саду, i я чув лопотiння ïï босих ноже¬нят. Чи ви завважили, яка тo радiсть слухати лопотiння босих маленьких нiжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею пiд нашою любимою виш¬нею. Вишня була вся в цвiту, як букет. Mи держались за руки, пiдняли догори голови i слухали, як грають у цвiту бджоли. Крiзь бiлий цвiт виднiлось сине небо, a на травi гралось весняне сонце. A от тепер... Вона була така втiшна, ми з жiнкою часто смiялись iз ïï вигадок. Коли я чесався щiткою, вона називала те тато замiтає голову, моï комiрчики прозвала обручами, не вимовляла лiтери р, a замiсть стидно казала стиндо. Хiба я можу забути, як вона, роздягшись на нiч, прихо¬дила до мене сказати на добранiч, у коротенькiй сорочечцi, вся тепла й рожева, з голими рученятами i з пухкими нiж¬ками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, a другу закидала менi на шию й пiдставляла для поцiлунку розпалену грою щiчку. Я не забуду щастя дотику до ïï шовкових кучерiв, не забуду ïï душi, що дивилась крiзь синi очi, — моєï душi, тiльки далеко кращоï, чистiшоï, невинноï. Яка-то вона тепер, моя маленька донечка? Нi, треба не думати, ïï нема. Нема. Де ïï поклали? Яка вона тепер? Я цi¬кавлюся, я нариваю цiлi пучки цвiту яблунi, повнi руки, i несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де ïï поклали, — i в першiй хатi, в яку вступаю, в гостинiй, нати¬каюсь на стiл, a на ньому... To ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобi не три роки, a цiлих шiсть... Я обкладаю ïï цвiтом яблунi зi всiх бокiв, засипаючи тими квiтками, такими нiжними, такими чистими, як моя дитина. Потому дивлюся на неï. Вона лежить, простягши голi ручки, витягнена й ненату¬ральна, як воскова лялька. Ha нiй коротенька бiла суке¬ночка, i жовтi новi капчики з помпонами, що я недавно ку¬пив ïй. Вона так тiшилася ними. B ïï головах горить свiтло. Ce чудне, неприродне, блiде, мов мертве, свiтло серед бiлого дня. Тремтячим блиском воно цiлує мертвi щiчки. Я дивлюcь на cе воскове тiло, i дивний настрiй обхоплює мене. Я почуваю, що воно менi чуже, що воно не має жод¬ного зв'язку з моïм живим органiзмом, в якому тече тепла кров, що я кохаю не те, що я сумую не за ним, a за чимсь iншим, живим, що лишилось у моïй пам'ятi, вiдбилось там золотим промiнням. A моя пам'ять, той нерозлучний секретар мiй, вже запи¬сує i сю безвладнiсть тiла серед цвiту яблунi, i гру свiтла на посинiлих лицях, i мiй дивний настрiй... Я знаю, нащо ти записуєш усе те, моя мучителько! Воно здасться тобi... колись... як матерiал... Моя мила донечко, ти не гнiваєшся на мене? Чернiгiв,
ЦВIТ ЯБЛУНI